Частина 17

 Ніка задумливо пройшла в центр галявини, роззирнулася, постелила на землю плащ, який їй дали в дорогу, та всілася в позі лотоса. Полишилися самі дрібниці – якось «побачити» шлях до волхвів і священного озера. Грізлі, ніби зрозумівши, що не варто заважати, поскакала до найближчого дерева. Ніка провела тваринку поглядом, жалкуючи, що й сама не може так дременути. Тряхнувши головою заплющила очі, намагаючись уявити ліс, як рівномірне смарагдове павутиння, на якому зблиски-крапочки – це звірі. Одразу відчулося, як не вистачає Ліки з її коментарями та підказками. Дівчина скрушно зітхнула, але не дозволила собі відволіктися на стос «поважних причин, для складання лапок». Взагалі, згадка про невгамовну подругу, додала мотивації, отож Ніка старанно поганяла уяву (якщо вже втягла у халепу, то давай, працюй, аби витягти!) і ось нарешті картинка перед внутрішнім зором «склалася», а потім й «ожила».

Живих істот навкруги було неймовірно багато, тому деякий час пішов у дівчини на моральну адаптацію до їх кількості, та придушення паніки від розуміння, що навряд чи всі ці мешканці лісу травоїдні, добрі й не голодні. Потім Ніка почала поступово концентруватися на великих істотах. Їх теж було достатньо, складалося враження, що ця галявина, імпровізований вольєр, периметром якого гуляє натовп чотирилапих відвідувачів. Схоже, священний ліс вирішив продемонструвати гості, як почуваються звірі в зоопарку. Таке собі відчуття.

Скоро дівчина зрозуміла, що в зоні досяжності не бачить жодних ознак людей. Тобто звірів, хоч зоопарк відкривай, а от підступних старців – жодного. І що це за халепа? Волхви дременули від неї? Чи гарно замаскувалися? Чи вона елементарно заблукала? І що тепер? Чекати поки ті волхви самі її якось знайдуть? Це ж їм наче потрібна Леля! Чи шукати дорогу назад, до Стеміда?

Згадавши про хлопця, Ніка роздратовано мотнула головою. Він її розчарував. Такий турботливий: підтримати, розвеселити, скласти компанію, влаштувати прогулянку містом, і… все, заради того, аби здати її князю й волхвам! Не про такого хлопця вона мріяла… І, головне, коли він по неї прийшов до Ліки, погляд же був такий закохано-нещасний, що, аби не «незначний нюанс», куди він привів, можна було б повірити, що вона йому небайдужа. Невже справи князя настільки важливіші Стеміду за її долю? Чи дійсно в ці часи навіть кохана дівчина вартує не багато? Колись вони з подружкою сміялися з фрази боярина в якомусь історичному романі: «баба - дешевше корови, а за коня й трьох можна віддати». А то, виявляється, не жарт був? Капець, які тут лицарі та бузувірські традиції! Відвели дівчину в ліс і чекають щастя народу! І, схоже, Стемід дійсно таке вважає нормальним! Ні, з точки зору загального блага та світогляду, в якому гуляє натовп богів, все, наче, зрозуміло, логічно і, в якійсь частині, мабуть, навіть правильно, але… так прикро і образливо.

 Ганяючи сумні думки головою, Ніка розсіяно роздивляючись галявину крізь напівприкриті повіки. І якоїсь миті помітила, що навколо, тут то там, з’являються якісь зблиски, схожі місячні. А скоро цими «зблисками» вже було всіяно все. Вони танцювали, хаотично скакали, проте поступово збиралися у подобу місячної доріжки. Але вела та «доріжка» у такі зарослі, що коли дівчина придивитися куди саме, то змогла лише видихнути: «Та ви знущаєтесь!».. Втім, інших варіантів не було.

Оскільки проїхати тою «доріжкою» на коні годі було й думати, Ніка пішла пішки, сподіваючись, що коник розумний і придумає, як дременути від хижаків. Десь на обрії свідомості проскочила впевненість, що її коня звірі не чіпатимуть, проте звідки взялася така думка, Ніка не зрозуміла. Але не дуже й переймалася цим, бо раптом відчула азарт мисливця. Їй шалено захотілося піти за зблисками, віднайти те нещасне озеро та нарешті скласти черговий химерний іспит. Краще один раз піти назустріч страху, аніж все життя ходити колами, нескінченно відбиваючись від нападів паніки, зневіри, та так і не дізнатися, що ти можеш.

Дівчина рішуче попрямувала за зблисками, пробираючись крізь колючі зарослі, ухиляючись від гілля дерев та кущів, плутаючись у високих травах, обходячи величезні вікові дуби, темні розлогі ялини. Кілька разів до Ніки, долинав здалеку якийсь звук, наче її хтось гукав, але варто було зупинитись, озирнутись і все губилося у нічних звуках лісу, а за спиною виявлялася така непролазна стіна, що годі й думати було повернутися.

Ліс оповила глуха ніч, на небо викотився повний місяць, а Ніка все йшла й йшла за чудними дороговказами. Зблиски ставали яскравішими і вже не потрібно було зупинятися та концентруватися, аби зрозуміти, куди прямувати далі. Вони сяяли, як краплі дощу у променях полуденного сонця. Краєм свідомості дівчина відмітила, що бачить світ наче подвійним зором. Наче те, що раніше було виключно в її уяві, зараз бачили очі в реальності і від цього, навколишня дійсність здавалася яскравішою, багатограннішою.

Поступово шлях ставав легшим, а за деякий час Ніка вже не пробиралася крізь зарослі, а ті самі розступалися: акуратно підіймалося гілля дерева, килимом вкладалася під ноги трава. А ще до дівчини почали виходити, ніби вітаючись, тварини. Ось висунула з кущів цікаву морду лисиця, далі трапилася під лопухом довговуха зайчиха, прямо над нею, на гілці, крутила вухастою головою велика сова, далі дівчину провів уважним поглядом олень, звісила з дерева трикутну мордочку якась невідома пухнаста тваринка, розміром з кішку, а потім з-за гілля визирнув здоровенний бик з величезними, широко розставленими рогами. В пам’яті Ніки звідкись спливла назва «дикий тур», проте миттєво зникла, коли в одному з просвітів між здоровенних ялин показалася зграя вовків. Вони були несподівано великі і… гарні. Дівчина з подивом відмітила, що чомусь зовсім не боїться, а у їх жовтих очах, які химерно віддзеркалювали зблиски-дороговкази, бачить не агресію, а майже дитячу цікавість.