Частина 16

Ніка, в компанії самої лише Грізлі, їхала на коні лісом і згадувала свою другу розмову з Віщим. І як дівчина не крутила ситуацію, розуміла, що підсумки не могли бути іншими.

Коли за Нікою прийшов Стемід, вона розгубилася, адже очікувала розмови про почуття, з якими ще до путя не розібралася, а отримала… те, що отримала. Таки звичаї й логіка у людей цих часів зовсім інша. Доки в голові дівчини гуляли думки про неочікуване кохання, всі інші танцювали з бубоном, аби вручити їй зовсім інший ребус. І головним в тому танці був зовсім не Стемід, а князь та місцеві волхви, які бажали побачити Лелю.

Виявилося, що для Стеміда першочерговими є побажання князя, а Віщий Олег дуже перейнявся доставкою тутешнім волхвам діви, на роль Лелі. І ту чудну роль наполегливо запропонував Ніці. Сама доброта! Ні, може з точки зору керманича новоутвореної держави подібне мислення й правильне, але Ніку така ситуація не дуже надихала, бо видане їй завдання прикинутися богинею, «заради процвітання всіх цих прекрасних земель» здавалось занадто відповідальним. Та й взагалі, це герої фільмів й казок з радістю лізуть у невідомі чащоби заради щастя невизначених «всіх», а коли особисто тебе відправляють кудись у ролі «червоного капелюшка», якось воно зовсім не весело. Хто його знає, яка там, в лісі, чекає «бабуся».

Ніка довго подумки лаялася. І далося ж їй те неймовірне! Якби не ті мрії, жила б як усі, сиділа б зараз в гуртожитку, з дівчатами чаї ганяла, теревенила, старанно перемиваючи кісточки всім симпатичним хлопцям, або готувалася до екзаменів (яка ж то виявляється чудова річ – прості й зрозумілі екзамени!). Але ж ні, вона мріяла про неймовірне! Домріялася! Отримай, розпишись. Тепер сама стала офігенно неймовірним явищем (треба ж ще пошукати таку дурепу!), грець зна де, та й із завданням чи то від богів, чи то для богів! І завдання те завело її у дрімучий ліс, який, попри всю любов Ніки до природи, був досить лячним. А колись же вона щиро вважала себе дитям природи, яке через недогляд вищих сил народилося в часи прогресу! Дурне, лякливе, непристосоване до давніх реалій дитя цивілізації. «В давні часи було гарно, красиво, чудово»… Ага! Схоже, життя наслухалося її думок і, закатавши рукава, взялося за виправлення світогляду самовпевненого мрійливого дівчиська. І чорта з два йому тепер поясниш, що настільки кардинально братися до справи було не обов’язково.

Дитинство Ніки пройшло у невеличкому місті на сході України та у селі посеред степу, де жили дідусь з бабусею. Лише поступивши до університету, дівчина опинилася у обласному центрі з усіма благами й недоліками цивілізації. На фоні одногрупників, які не уявляли життя без магазинів, телевізора, тролейбусів, автобусів та нескінченного гулу міста, те її самовизначення «дитя природи» здавалося схожим на правду. Адже містечко, в якому виросла Ніка, було невеличким, його можна було легко об’їхати на велосипеді та й багатоповерхівки були лише в центрі. Все інше – приватний сектор, по суті – велике село. Та й літо у дідуся з бабусею було наповнене по вінця роботою і розвагами на природі. Дівчина змалечку любила гуляти полями/лісами (тепер вона знає, що то дуже скромна імітація лісу, в якій і равлик не заблукає), спостерігати за комахами, птахами та поодинокими дикими тваринами (побачити на околицях села нещасного зайця можна було не часто). Скромні статки її родини чудово компенсувалися любов’ю близьких, довгим переліком цікавих історій  та вдалим підбором літератури (бібліотеки то просто скрині дивовижних світів!). Казки, басні, балади, легенди, історичні романи, пригодницькі повісті, фантастика та містика були звичними жителями спочатку портфеля, а потім і студентської сумочки дівчини. А як з таким «багажем» не бути мрійницею? Шкода тільки ніхто не попередив, що одна, загадана ще в далекому дитинстві мрія, сама ходить за нею хвостиком, намагаючись висмикнути з рідного часу.

Ніка, мотнула головою, відганяючи спогади про дім й знову згадала, як вона помилилася щодо візиту Стеміда. Доки вона йшла поряд з ним, старанно намагаючись вдавати спокійну пані, яку не рве на шмаття від одного спогаду про їх поцілунок, він … спокійненько вів її до Віщого Олега! А вона ж думала, що хлопець в першу чергу переживає, страждає, через те, що вона хотіла втекти! Ніка ж якоїсь миті навіть допускала думку, що то Стемід вистрілив у Ліку, аби лишень, не втратити кохану. Ага, розкатала губу! Нічого подібного. Він і думки такої не мав, а тоді лишень кинувся шукати, хто це мав нахабство підняти руку на дів, в супроводі витязів князя. Доки Ніка полегшено кивала на його щире обурення тим пострілом (адже виявити, що твій кавалер ладен вбити людину, аби лишень не втратити кохану, було б таки неприємно) та намагалася стримати дрижаки, що бігали тілом від однієї його присутності, цей красень… вів її на капище! А коли Стемід нарешті зупинився та невпевнено подивився їй в очі, то Ніка очікувала якогось зізнання в почуттях, може, навіть, поцілунку, але зовсім не вказування на Віщого Олега, котрий стояв на акуратно викошеній галявині серед дерев’яних ідолів.

–Тебе чекає князь, – промовив Стемід, а Ніка першої миті навіть не зрозуміла про що мова. Вона розгублено кліпнула, повернулася куди показав хлопець і побачивши Віщого Олега, відчула себе так, наче на неї вилили відро холодної води. Ледве втрималася від того, аби обурено не тріснути Стеміда. Вона ж, замріяна дурепа, навіть не дивилася куди вони йдуть, бо всі сили витрачала на опановування власних емоцій, а він… Зупинило від активного обурення, лише розуміння того, як смішно б то виглядало. А виконувати перед князем, сценку з вистави «Слон і моська» бажання не було. Отож вона лише глибоко зітхнула, здивовано-обурено подивилася на хлопця та почимчикувала куди показали, сподіваючись, що Стемід не помітив наскільки вона «обламалася».