Частина 15

Ніка з Віщим Олегом розмовляли довго. Він розпитував про досягнення, реалії та звичаї майбутнього, політичні устрої, про те, як взагалі виглядає світ його нащадків. Потім приніс велику шкіру, на якій було зображено карту (Ніка впізнала Дніпро, Чорне, Азовське та Середземне моря, узбережжя Франції, Іспанії, обриси Великобританії, Балтійське море, Ісландію і… навіть Гренландію!). Зображення були незвичні, проте цілком впізнавані, а от назви було написано невідомою мовою та продубльовано рунами. На питання враженої дівчини, звідки на карті Гренландія, Віщий Олег спокійненько пояснив, що в ті землі плавав якийсь Ґуннбйорн Ульфссон, з його країв! Караул, то може вікінги й Америку відкрили набагато раніше за Колумба?

Доки Ніка намагалася вкласти в голові почуте, князь вручив гості вуглинку та попросив нанести обриси країн її часу. Дівчина зітхнула й почала згадувати розваги зі шкільними контурними картами.

–Ось це –Україна, країна, яка в мої часи на цих землях, – намалювала дівчина найлегше (дяка вчительці географії, яка неодноразово вимагала то робити).

–То країна моїх нащадків, втратить Великий Новгород, проте сягатиме Царграду? – здивовано спитав князь.

–Не зовсім. Царград, до речі, в наші часи називають Стамбул. Наш кордон проходитиме морем, ось так, – дівчина акуратно обвела узбережжя Одеської області, Крим, довівши лінію до межі Донецької області з Росією.

–Непогано.

 –Ось тут з нами межує Молдова, Румунія, Угорщина, Словаччина, Польща, Білорусь…– малювала далі  Ніка, старанно згадуючи обриси країн-сусідок (з їх контурами було важче). Недоречно згадалася розказана вчителем географії історія про шпигунів-художників, що з одного погляду могли відтворити карту з усіма деталями, навіть якщо мови написів не знали. Зараз би їй таке вміння не завадило.

–Я дивлюся до ваших часів зникли, як окремий народ: древляни, сіверяни, уличі, в’ятичі, чудь, меря, весь, кривичі, волиняни, радимичі…– задумливо мовив князь, роздивляючись кривенькі схеми дівчини. – Отже  не дарма я намагаюся їх об’єднати, стерти відмінності.

–Зовсім стерти не вийде, але на певний час об’єднати в одній державі різні народи можливо. Втім, історія показує, якщо таке об’єднання основане виключно на примусі, то воно не витримує випробувань часом, – кивнула Ніка, завершуючи контури Білорусі. – А ось тут Росія …

–Русь? Держава-військо? В диких землях? І велика вона? – зацікавився князь.

–Та маленькою її точно не назвеш…– Ніка, подумки усміхнувшись на «дикі землі», приблизно окреслила контури сусідньої країни, для чого їй довелося вийти далеко за межі шкури, провівши вугликом по столі.

--Отже, жити війною вигідно у всі часи, – кивнув задумливо Віщий.

 –Та ні, росіяни мирні, – спробувала запевнити його Ніка, яку все свідоме життя переконували у виключній миролюбності сусідньої країни і народу. Проте князь лише скептично вигнув брову.

–Народ, який обрав собі за ім’я війну, не може бути мирним. Думаю ти, діво, просто мало знаєш про його справи, – мовив чоловік, уважно вивчаючи контури країн. Й стільки впевненості було в його словах, що Ніка відверто розгубилася.  – Розкажи-но мені детальніше, що ти знаєш, про історію цієї Русі?

Дівчина більше вчила історію України, втім старанно спробувала пригадати все, що знала, а скерована влучними питаннями князя, згадала купу війн Російської імперії та її наступниць і з подивом констатувала, що… князь правий. Попри завчену за шкільною партою аксіому, що «руські ніколи не нападали, а тільки оборонялись», Росія, СРСР, а нині й Російська Федерація постійно з кимось воювала, і ті війни, так чи інакше, були спрямовані на збільшення підконтрольної території (та навіть згадати знамените комедійне: «Казань брав, Астрахань брав»!). Князь, слухаючи Ніку, лише кивав, а вона спіймала себе на тому, що під його іронічним поглядом, її віра у мирність сусіднього народу, виглядає, як наївність малої дитини, що виявивши вночі в домі грабіжника, до останнього свято вірить, що перед нею Дід Мороз з мішком подарунків.

Взагалі Віщий Олег дуже детально розпитував про все. Відомі дівчині обриси світу і континентів, розвиток та загибель великих держав, імперій, долі правителів, рух товарів, знань. Ніка раз за разом відчувала, що починає червоніти, розуміючи, як багато проскочило повз її увагу під час вивчення історії. Втім князь примудрявся якимось дивом висмикувати з дірявої дівочої пам’яті такі факти, які вона на жодному екзамені не згадувала. Цей чоловік ніби підштовхував її до потрібних сховищ свідомості, яка, виявляється, стільки всього зберігала… Проте князю було мало. Мабуть, на всі питання настільки зацікавленого «учня» й десяток професорів історії не змогли б відповісти.

Ніка теж намагалася розпитувати князя, але він в більшості жартував та відповідав, що про його часи їй й так відомо більше, аніж усім його сучасникам разом узятим, а от йому про майбутнє у таких подробицях жоден волхв не розкаже.

Попри шалену допитливість, Віщий Олег виявився напрочуд легким в спілкуванні, приємним, дотепним і дуже розумним. Його питання, зауваження, уточнення демонстрували, що цей чоловік чудово вміє аналізувати, вхоплювати суть явищ, подій. Він був чарівною, незвичною та неймовірно ерудованою людиною. Не раз були моменти, коли попри всі наявні знання про свій світ, Ніка, почувши його питання, почувалася нерозумним малям.

З першими променями сонця, коли втомлена нескінченним екзаменом дівчина, вже майже засинала, князь нарешті зглянувся й припинив «допит». Відкрив двері, гукнув якогось воїна-вартового й повернувшись до вивчення карти, наказав проводити гостю у кімнату пораненої. Сам він, схоже, ще мав  плани та справи.