Частина 14

Пробравшись крізь досить пристойний, як для такого крихітного міста, натовп, Ліка з Івором дісталися імпровізованої сцени на якій виступали скоромохи. Дівчина помітила, що Ніка десь завіялася зі Стемідом, пораділа, за подругу, котра нарешті звернула свою увагу на мовчазного залицяльника та швидко відволіклася на гру прадавніх акторів.

Вистава була проста, але захоплююча. Ліка спіймала себе на тому, що розуміє, чому театр актуальний і в її часи, попри появу кіно та комп’ютерних ігр. Живі емоції таки ніщо не замінить. Руда красуня сміялася до колік разом з натовпом, відзначаючи, що костюмами та реквізиту дуже далеко до різних шоу XXI сторіччя, але «чіпляло» місцеве мистецтво чомусь сильніше. Емоції були щиріші, реакція публіки – яскравіша, а музика, не звертаючи уваги на простенькі інструменти (сопілка, якась лютня, бубон, ще щось незвичне), взагалі чарівна.

–Дивовижно. Не думала, що таку чудову музику можна почути в такі давні часи, – захоплено мовила Ліка полишаючи площадку, де тільки-но закінчилася вистава.

–Не знаю, як у твоїх краях, але музика моєї землі, особливо гуслі, завжди були великою магією, – мовив тихо Івор. І почав розповідати про… музику! Від подиву ледве втримуючи щелепу, Ліка слухала від воїна (!) про те, що гуслі бувають різніх видів (шоломоподіні, крилоподібні) і є символом гармонії, яка пронизує весь всесвіт та людину. Виявляється в ці часи вірять, що гуслі схожі з людською душею, а іноді й мають власну душу! 

Невимушено розповідаючи все це, Івор завернув до чудної кибитки в яку збирали речі скоромохи та підійшов до одного з артистів. Озирнувся, з усмішкою поманив за собою вражену дівчину (оцей ральєфно-мязистий красень і лекція про музичні інструменти? Серйозно? Це взагалі як? В які ворота? Караул!) та попрохав музиканта показати чужинці гуслі. Світловолосий худорлявий хлопчина в зеленій свитці та синіх штанях, з розумінням кивнув й обережно дістав інструмент, що саме старанно загортав у м’яку шкіру. Ліка підійшла ближче, легенько провела пальцями по полірованому дереву, тонким сріблястим струнам.

--Зверни увагу на малюнки, – кивнув воїн, але дівчина вже й сама з цікавістю їх роздивлялася. На верхній частині гуслів була майстерно вирізьблена морда дракона, що кусає власний хвіст. – Замкнене коло, то символ вічності, що народжується з музикальної гармонії, – пояснив Івор.

--А це? – перевернула Ліка гуслі, виявивши, що на нижній частині музичного інструменту вирізьблені ведмідь та птаха.

–Птах – це небо, Ведмідь – земля, Змій – підводний світ. Гусляри черпають натхнення з підводного світу, – продовжував «добивати» Ліку Івор, а музикант лише усміхнувся й кивнув, підтверджуючи ці слова. – Гусляр своєю грою здатен змінити оточуючий світ. Наприклад, скоромох Вавіла з допомогою Сварога так спалив вогнем все вороже царство. 

–Як тут, виявляється, все непросто…– пробурмотіла дівчина.

–Навпаки, все дуже просто, – щиро усміхнувся Івор, взявши обережно Ліку за руку, а другою рукою провівши пальцями по струнам. Ті тихо заспівали у відповідь, – Гуслі мають здатність зачаровувати людей.

–А я завжди сприймала музику лише, як спосіб розслабитися, повеселитися. Не більше…

–Дивно що ти, сама наповнена магією по вінця, не знала про силу музики, – прошепотів Івор. Ліка поспіхом перевела погляд від обличчя чоловіка на гуслі, провела ще раз по струнам, дослухаючись до власних відчуттів. Незвично. Дійсно, в повітрі ніби бринить магія, непримітна, ненав’язлива, але така чарівна… Але дізнатися це все від Івора! Вона ж думала цей хлопчина простий, як табуретка! Меч, лук, ніж, ось і все, що йому потрібно знати! За поведінкою – воїн, від п’ят до макітри! Та й «приручився», як найзвичайніший чоловік. А тут ці його натхненні розповіді про гуслі, музику… Збожеволіти можна… Тут усі такі різносторонні, чи лише цей красень такий несподіваний? Хоча, варто визнати, його товариство було дівчині приємним. Щоправда, вікінги теж були красунчики і хоча старанно натякали, що кожен мріє аби «золота валькірія» зігріла їх уночі, жоден не дозволив собі якихось зовсім непристойних дій. Всі, як один, розсипалися у знаках уваги, примовляючи: «чарівна Фрея, прекрасна Фрея…»

–Івор, а що ти знаєш про Фрею? – спитала Ліка, відходячи від скоромоха та старанно стряхуючи з себе дивний стан надмірного захоплення, який більше притаманним мрійливій Ніці. Це вже щось новеньке. Її, практичну і тверезомислячу, зачарував казками про музику якийсь давній воїн, котрий не знає, що таке гель для гоління й мило? Ні-і, пригальмуйте, хлопці, коней, це вже занадто! Вікінги з їх дарунками – це правильно, Івор, що вигрібає останні монети, аби оплатити завдаток за браслет – нормально, але вона сама, спіймана на спробі помахати ручкою здоровому глузду від музики та лекції про пращурку кобзи й гітари, це  – нонсенс!

–Фрея – це богиня вікінгів. Начебто дружина Одіна, головного бога, на кшталт нашого Перуна, – зібрав чоло зморшками Івор, пригадуючи. – Вони вважають її найвродливішою та найніжнішою жінкою серед усіх богів та людей. Трюгві днями співчував Рауду, що той не один з гномів, котрі викували Брісінґамен.

–Що викували?

–Брісінґамен. Неймовірної краси коштовність, за яку Фрейя подарувала свою прихильність майстрам. Кожному з чотирьох дісталася ніч кохання.

–Що!? – миттєво забула про музику Ліка, – Та вони мене що, називали іменем прадавньої повії?

–Кого? – не зрозумів хлопець.

–Продажної жінки! Вони мене нахабно ображали, маскуючи то широкими посмішками? – не на жарт розлютилася дівчина.