Частина 13

Корабель пришвартувався між рибацькими човнами, кноррами (ці, більші та ширші човни вікінгів, показав Ніці Стемід) та іншими плавзасобами. Драккар тут був лише один, але судячи з кількості та різноманітності інших варіантів кораблів, Дніпро в ці часи дійсно був «торговельною артерією».

Дівчата вже були зібрані (було б що збирати) та пританцьовували від нетерпіння. Ніка, попри намагання вдати, що їй не так вже й цікаво, не могла відірвати погляду від берега, а Ліку оточили вікінги, котрі щиро побивалися, що їх покидає «золота валькірія». Трюгві старанно переконував руду красуню полишитися з ними, обіцяючи царську й безкоштовну доставку до будь-якої частини світу (бажано в його рідні краї). Втім, Ліка вишукано завершила ті вмовляння чарівною усмішкою та питанням: «А впевнені, що переживете тривалу подорож в моїй компанії?». І сказано то було з такою інтонацією, що засумнівалися усі, включно з човном, що цієї миті тріпнувся під поривом вітру, як переляканий кінь. Отож, з корабля дівчата зійшли в супроводі лише Сувора та його воїнів.

–Зайдемо, діви, спочатку до мого брата. Відпочините там, пообідаєте. Дім у нього великий, – мовив Сувор, піднявши голову та задумливо роздивляючись оточену земляними валами та високим частоколом фортецю на горі.

–Ні, я хочу спочатку погуляти, роздивитись, що тут і як, – заперечливо мотнула головою Ліка, нагадавши Ніці в цей момент випущене з клітки бісеня, що вже вигадало собі пригод на всі чотири копитця, п’ятачок і хвостик.

–А я без Ліки нікуди не піду, – зреагувала Ніка.– Бо додому хочу. І дуже сподіваюся потрапити туди не у вигляді розсипу древніх кісточок! – дівчина виразно подивилася на подругу.

–Додому – виключно після аудієнції у князя, – широко усміхнулася Ліка й діловито підхопивши під руку Івора, попрямували вздовж човнів, людей, прадавніх вантажників та різноманітних, хаотично розкиданих будівель над рікою. Воїн старанно розправив плечі, вдаючи грізного неприступного тілоохоронця, і це дуже потішно комбінувалося  з тим, що неозброєним оком було помітно, як він тане під поглядом рудої красуні, котра, за бажання, могла з нього мотузки вити та серветки плести.

–Князь вас буде радий побачити. А-а …, – на мить завагався, але потім схвально кивнув Сувор, –  але й земля наша теж має привітати. Втім я маю одну термінову справу, тож, хлопці, проведіть дів та проконтролюйте, аби вони у якесь непорозуміння не втрапили. Від неприємностей, я підозрюю, вони й самі вивернуться, головне, аби їх не організували.

–Та ладно, ми ж сумирні, – показово страждально закотила очі Ліка, відпускаючи Івора. Воїн з таким нещасним виглядом провів руку красуні, що Ніці його стало відверто шкода.

–Угу, тільки занадто вже енергійні та схильні до непередбачуваних жартів, – парував Сувор, – а ще Боги вас охороняють. А хто охоронятиме наших людей від вас?

–З такою рекламою, нас хлібом-сіллю та щедрими дарами мали зустрічати, – розсміялася Ліка.

–Можливо й зустрінуть, – кивнув з серйозним виглядом чоловік, спантеличивши обох дівчат. Проте тільки но Ліка відкрила рота, аби уточнити, коли будуть дари, як Сувор стрімко розвернувся й за мить вже зник між людьми. Подружки перезирнулися, знизали плечима і зацікавлено все роздивляючись неспішно попрямували слідом, втім, звивиста дорога скоро розгалузилася на кілька доріг й десяток стежинок, тож куди саме чкурнув Сувор вгадати було важко. Проте дівчата не дуже цим переймалися, а просто обрали найширшу, яка скоро перетворилася на вулицю з дерев’яними будинками. Івору та Стеміду не полишалося нічого іншого, як піти за своїми самовпевненими туристками.

На відміну від Сатлова, в Києві все було з дерева. Різьблені ставні, двері, вікна, паркани, вози, відра, діжки, ківшики. А от дорога теж нагадувала сільський, зарослий по узбіччях травою, путівець, де спокійно гуляли кури, гуси, корови та коні. Це видовище важко асоціювалося з гордим іменуванням «місто». Ліка зневажливо кривилася старанно обходячи хаотично розкладені прямо посеред дороги коров’ячі «коржики» та інші підозрілі купки. Перехожі іноді здивовано косилися на одяг дівчат, проте з питаннями не чіплялися.

–Ніко, дивись, справжні лапті! – прошепотіла Ліка, підтягуючи до себе подругу та показуючи очима на двох чоловіків в блідо-синіх сорочках та сірих штанях, що несли на плечах великі дерев’яні діжки.

–Ага, чудні, як з мультика, – мимоволі усміхнулася дівчина, роздивляючись запилене доісторичне взуття.

–А от тридцять три богатирі, точніше три, інші тридцять не дійшли на наші світлі очі. Таки смішні в цих шоломах, схожих на цибулинки, – продовжувала розважатися Ліка.

–Та да, якось в музеях на манекенах подібне не так прикольно виглядало, – мимоволі усміхнулася Ніка.

–А пики, пики які поважні! І кольчуги блискучі, наче то дійсно вояки дядька Чорномора,  – тихо веселилася Ліка, роздивляючись воїнів, що дійсно нагадували ілюстрацію до казки Пушкіна.

--Як думаєш, то їх обладунки просто нові, чи їх якось полірують? – задумливо мовила Ніка, але її подруга вже відволіклася на інше.

–Так, а панянок тут замотують, майже, як у мусульман, хіба що паранджі нема, – провела поглядом Ліка якусь жіночку в строкатій сукні до п’ят та чудній конструкції з покривала на голові.

–Отож, а ти всю дорогу випробовувала вікінгів своїми виставами.

–У мене сам Тор в охоронцях, мені можна, – весело відмахнулася Ліка.