Частина 12

Драккар скоро пристав до берега і доки вікінги облаштовувались, Ліка потягла подругу на прогулянку, запевняючи, що цього разу вони точно готові до всіх несподіванок. Спочатку дійсно було гарно: піщаний берег вкривали зарості яскраво-червоних маків та фіолетових «свічок» шавлії, за ними височіли кущі квітучої бузини, що насичувала повітря приємним ароматом, а над усім цим старанно гуділи бджоли. Проте далі ліс виявився густий, похмурий й, на диво, темний. Можливо, таким він здавався через те, що половину неба вже вкрила темно-синя хмара, котра з невдоволеним гуркотом розганяла менш габаритних родичок.

–Прикольні тут хащі, – задумливо вертіла головою Ліка. – Я в дитинстві все гадала, який той «дрімучий ліс». Тепер починаю розуміти. Від ріки ледь відійшли, а враження – ніби до іншого світу потрапили. Не здивуюся, знайшовши десь тут під кущем й хатинку баби-Яги.

– Знаєш, мені неодноразово обіцяли показати мавок, лісовиків та домовиків, але я досі нікого з них не бачила, – згадала Ніка, дослухаючись до різноголосого співу пташок.

–Ну домовика-безхатька ми навряд чи тут зустрінемо, а от лісовик, то прикольно. На такому цікаво було б потренуватись, – Ліка почала так старанно озиратися, наче той лісовик має ось-ось вийти з-за дерев із начепленою на ніс мішенню для тренувань.

–Думаєш вони є? – розсіяно спитала Ніка, роздивляючись невеличку строкату пташечку.

–А що їм заважає тут бути? – хмикнула подруга зупинившись перед величезним дубом, який мав чудне, схоже на контури серця, дупло метрах в двадцяти над головою.

–Ти хоч раз вдома домовика бачила? – Ніка підняла руку, пропонуючи білченяті перескочити на гілку одного з дерев. Звірятко добігло до пальців, принюхалося і впевнено дременуло назад на плече.

–А до чого тут наш дім? Де їм там жити? Моя наставниця казала, аби в якійсь місцині сформувалася  енергія, що дає життя таким істотам, там мають панувати вікові традиції, а в наших краях традиції разом з носіями винищували стільки разів, що нам полишили хіба що натяк на згадку про них. Якщо ліси рубали так, що зайці ледве встигали розбігатися, то які були шанси вціліти у лісовиків чи мавок? Ці нещасні до нашого часу, мабуть, перетворилися на міфічних чупакабр, що можуть налякати хіба що якогось п’яничку, а з мавок взагалі вижили тільки  ті, що навчилися прикидатися нічними метеликами. І я зараз не комах маю на увазі.

–Ти як скажеш, – усміхнулася Ніка такій логіці.

–А хіба я не права? От, беремо, наприклад, домовика. Цей дух має жити в хаті та піклуватися про неї та її жителів. Так?

–Мабуть…

–А як можна таким займатися у будинку, де двісті квартир, і в кожній живуть геть різні люди? Одні на роботі пропадають, інші п’ють цілодобово, ті на скрипці грають, ті труп розчленовують, там дитячий галас не припиняється, поряд притон з повіями, нижче молодь на вухах стоїть під нескінченні прокльони пенсіонерів. Та домовик від такої божевільні тікатиме попереду зайців. Я думаю ці створіння до нашого часу в містах або вимерли, або урбанізувалися так, що нічого спільного зі своїми казковими прототипами не мають. Тим паче, що й казки з часом змінюються.

–Можливо… Мою прабабусю колись дуже здивував мультик про Діда Мороза. Вона довго намагалася розібратися хто це такий, а потім бідкалася: «Що ж то таку чухню дітям показують? Від Мороза треба берегтися, той монстр приносить смерть, холод і голод», – згадала Ніка й зупинилася, від дивного відчуття, що на неї хтось уважно дивиться. Не вороже, але пильно. Дівчина покрутила головою – наче нікого. Дерева, листя, гілки, десь далеко заскрекотала сорока. Ніка прикрила очі, намагаючись відчути чи є поблизу хтось з великих звірів.

–Якщо ти хотіла зруйнувати світлий образ мого дитинства, то запізнилася років на дванадцять, бо з цим непогано впорався п’яний сторож дитбудинку, який на новорічній ялинці імітував «доброго дідуся з хворими ногами й не в міру активними руками». Коли раптом спалахнула та його недолуга імітація бороди, свято стало значно веселіше,  – хмикнула Ліка.

–І ти до того спалаху не мала жодного відношення? – не відкриваючи очей хмикнула Ніка, яку подруга вже мимохідь сповістила, що є прийомною дитиною.

–Майже, – по губах Ліки ковзнула усмішка бісеняти.

– Я так і подумала.

–А от я зараз про інше думаю,  – мовила Ліка, перевівши погляд на ледь помітний між деревами шматочок неба. – Тебе не дивує поведінка Сувора?

–Звичайно. Ця дивна подорож серед ночі, тихцем…

–Ні, я не про це, ті їх нічні вилазки по бабам нам до лампочки, бо ж ні ти, ні я в дружини до тої братії не збираймося. Я про інше. Про те, як він старанно опікується тобою.

–Добрі люди були у всі часи, – знизала плечима Ніка, намагаючись сконцентруватись.

–Добрі то були, але добром є далеко не все, що здається таким на перший погляд. Не вірю я в безкорисну турботу.

–Трюгві теж навколо тебе з реверансами бігає.

–Трюгві має причину, нехай і чудну, але цілком зрозумілу й досить меркантильну. Тут все логічно. А твій Сувор – ні. Судячи з розповідей вікінгів, жінку тут цінують, або за знаменитий рід, або за плодовитість та вміння. Ти, вже вибач, але жодної з цих ознак не маєш, а в богині юності тебе вже вікінги записали. Але ж Сувор опікувався тобою значно раніше.