Частина 10

Ліка з цілеспрямованістю реактивної самонавідної ракети мчала між деревами та кущами, тягнучи за собою подругу, яка ледве встигала перебирати ногами. Та тільки но Ніка зібралася обуритись, визволитись та вирівняти дихання, як вони вискочили на невелику, залиту сонцем галявину.

–О, тут норм! І від наших хлопчиків далеко й простору для огляду достатньо, – радісно оголосила Ліка, всадовивши розгублену подругу на зелену травичку.

--Де в тебе береться та завзятість скаженого тушканчика? – спитала Ніка, вирівнюючи дихання.

--Свого часу занадто довго прикидалася сонною мухою! – весело хмикнула подруга і продовжила керувати. – Так, всідайся зручно, хм, ну можна й у позу лотоса. Тобі в ній норм? Чудово. Закрий очі й уяви, що ліс навколо тебе – це величезна сітка, а тварини в ній – цяточки світла, як, наприклад, на моніторі радіолокатора.

–Е-е-е, – Ніку, яка його ніколи в реалі не бачила, таке порівняння тільки заплутало. – Якого локатора?

–Та байдуже. Телевізор уяви, а на ньому сітку! Уявила?

–Ну, таке…

–А тепер обери найближчу цяточку, подумки накинь на неї тоненьку ниточку й потягни до себе… – так впевнено інструктувала Ліка, наче все життя працює викладачем магії.

Ніку, у якої голова вже йшла кругом від активності подруги, почало пробивати на істеричний сміх. Придумала ж таке. Швиденько змайструвати з неї чародійку! Ні, було б навіть прикольно, але для цього потрібна не магічка-учениця, а мінімум Верховна відьма, а то й цілий ковен! Але, виявилося, що наполегливості у Ліки було стільки, що й Верховна відьма обридалася б від заздрощів. Подруга старанно й напрочуд переконливо описувала сітку, цяточки, ниточки, тож скоро буйна уява «піддослідної» почала мимоволі розгортати описані картини перед внутрішнім поглядом. Ніка дійсно майже побачила величезну, схожу на павутину, сітку вкриту вранішню росою і ці краплини, що виблискували веселкою, цілком могли бути живими істотами. Вгорі – птахи, посередині – якісь невеличкі тварини, а внизу щедрий розсип зірочок різного розміру, наче у якісь королівській скарбниці.

Голос Ліки якось непомітно посунувся на межу свідомості і Ніка, сконцентрувавшись на незвичних відчуттях, подумки потяглася до найближчої зірочки. Але раптом дівчину зупинила думка, що, якщо щось вийде, це буде примусом живої істоти, насиллям. Ніка зупинилася, видихнула й вирішила використати ввічливість. Зосередилася на одній маленькій зірочці та подумки промовила: «Підійди, не бійся. Будь ласка. Я тебе не ображу». Цяточка зблиснула і… почала рухатися! І це була вже не гра уяви, а реальний рух! Дівчина настільки здивувалася, що аж відкрила очі під тихий свист подруги.

Дівчата вражено спостерігали, як від дерева на краю галявини до Ніки цілеспрямовано бігла білочка! Ніка нервово пирснула, роздумуючи чи то черговий збіг, то в неї вже «білочка». Але тваринка була справжня, бо не зникала, а доскакала до дівочої колінки, присіла на задні лапки й обережно принюхалася, зблискуючи оченятами- намистинками.

 –З дуба впасти… – захоплено видихнула Ніка, роздивляючись маленьку трикутну мордочку, руді пухнасті вушка й хвостик, кумедні манесенькі лапки зі світлими кігтиками, світле хутро на животику. Так близько білок вона ще не бачила.

–Мдя-я, –протягнула Ліка. – І це вона каже, що не має жодних сил. Ага, жоднісіньких. Навіть натяку. Воно й видно. Добре, продовжимо з’ясування відсутності твоїх здібностей. Закрий знову очі і опиши максимально точно,  що ти відчуваєш. Кого й що поряд із собою можеш ідентифікувати?

Але Ніка не дуже уважно слухала подругу, бо не могла відвести очей від кумедної тваринки.  Простягнула руку, обережно торкнулася сіро-рудої спинки. Білочка наполохано сахнулась, але потім повернулася, понюхала руку, тріпнула хвостиком й застигла, уважно роздивляючись людину. І в тому погляді була відверта цікавість та навіть питання на кшталт: «що цікавого розкажеш, двонога істото?».  Дівчина усміхнулася та обережно провела пальцями по спині тваринки.

–Агов, пані «я нічого не вмію, і сил не маю», повернемося до наших оленів, чи хто тут ще в лісі водиться, – не дозволила себе ігнорувати Ліка. Ніка невпевнено хмикнула та, не відриваючи руки від маленького пухнастого звірятка, знову закрила очі. Їй вже й самій стало напрочуд цікаво, що це за дива відбуваються. Невже вона справді щось може? Щось настільки незвичне? Прикольно!

«Піддослідна» знову старанно прислухалася до себе і поступово переконувалася, що «сітка й зірочки» це не просто її уява, а це наче спогади з далекого дитинства, що ненав’язливо спливають у пам’яті, варто лишень припинити їх відганяти, як неприйнятний елемент.

–Здається, відчуваю звірів… Навколо нас багато дрібних, далі в лісі є кілька більших. Це…Ой, та це  ж сімейка диких кабанів! – Ніка захоплено «роздивлялася», як зірочки на які вона звертала увагу, набирали більш чітких контурів, дозволяючи ідентифікувати істот. – Далі  блукає лось. І ще… олені, та, здається, борсук! Тут так багато звірів…

–Що ще відчуваєш? Покрути головою, роззирнися, – пролунав наповнений азартом голос Ліки.

–Рибу…воду і рибу, – мовила Ніка за кілька хвилин. – Я наче бачу ріку і її мешканців, просто крізь зелень лісу. Як потік синьої енергії. Це так красиво. І так дивно…

–Як цікаво…А спробуй…О, спробуй покликати до себе воду! – прошепотіла Ліка.

–Як? – Ніка, від здивування знову відкрила очі.