Частина 9

У гомінливому місті на мосту стояла жінка. Чорні туфлі, зібране у гульку волосся, акуратний макіяж. Легкий вітерець тріпав темний плащ, час від часу відкриваючи темно-синю спідницю. Повз мовчазну особу проїжджали автомобілі, тролейбуси, марштурки, проходили люди, але жінка не зважала. Віра Іванівна задумливо вдивлялася в далину і зараз зовсім не нагадувала персонажа жахіття, якого бачила Ліка перед тим, як перелякано дременути в минуле. Випадковим спостерігачам здавалося, що жінка просто задумалася, відсторонено роздивляючись річкові води, проте вони помилялися. Ця пані зараз бачила не широке, оточене сучасними будівлями, плесо Кальміусу, а зовсім іншу ріку, в іншому часі. І тією рікою плив корабель вікінгів, на борту якого знаходилося двоє юних дівчат. На мить по жінці наче проскочила тінь, а потім людина полегшено видихнула та повільно, наче проганяє ману, кліпнула.

--Отже це не мій недогляд, а витончена пастка…Цікаво. Я вже майже забула, як воно, коли хтось із Древніх займає твоє тіло… Ох, Ліко, Ліко, ти напрочуд прудка та кмітлива дівчинка, але від таких сил людині не втекти. Навіть якщо маєш настільки видатних пращурів. А, може, саме через це…

Віра Іванівна, намагаючись ухилитися від неприємностей, ще раз старанно перевірила дівчину. І той, максимально прискіпливий аналіз дав дуже цікаві результати. З’ясувалося, що прабабка цієї юної лисиці – мала цікаві здібності й була не останньою персоною в часи становлення радянської влади. Примітна розумна жіночка, от тільки наявність аристократичного коріння та самовпевненість завадили пережити одну з «партійних чисток». Донос, зрада власного чоловіка, вбивство. Але сина свого вона таки примудрилася врятувати, хоча всі були впевнені, що хлопчик потонув у холодних водах Москви-ріки…

А от мати прабабки Ліки з іншого боку, була відомою персоною за часів царської Росії, але з приходом більшовиків її зірка стрімко закотилася. Родину порішили у власному будинку, а от «гарну ляльку» вподобав один з комісарів. Втім пані «не оцінила свого щастя», за що кілька років провела в кайданах у підвалі старого будинку. Потім її мучитель був відправлений контролювати заготівлю деревини до Сибіру, куди прихопив із собою улюблену «іграшку». Але аристократка виявилася вигадливою та відчайдушною, примудрилась у потязі заколоти свого мучителя шпилькою для волосся та втекти. Всі думали загинула, бо вижити тендітній пані посеред дикої тайги у люті морози було нереально. Але ж ні, якось вижила, схоже, хтось допоміг, ще й дав прихисток в якомусь ведмежому кутку. І, мабуть, не поганий прихисток, якщо жінка навіть нащадків в світ випустила.

Віра Іванівна була неабияк здивована, що родина дівчини настільки вишукано ховала своїх скелетів, навіть не роками, десятиліттями майстерно переплітаючи правду і брехню. Відслідкувати походження обдарованої дівчина за документами виявилось просто неможливо. Офіційно Ліку удочерили, проте одночасно вона мала родинні зв’язки зі своїми батьками. І щоб розібратися які саме, довелося звернутися до крові. Кров це єдине, що не бреше й не маскується папірцями, чиї б підписи на них не стояли. Родові здібності не зникають. Вони розпорошуються, передаються у спадок, сплять, доки в якомусь з нащадків не перетнеться дві гілки видатних сил, через що може спалахнути яскраве полум’я. Проте, такий спалах несе в собі не лише сили, а й образи предків, жагу помсти, незакриті гельштати і… увагу Древніх. А їх увагу не проігноруєш. Отож, аби не скласти власну голову, Віра Іванівна просто поступилася своїм тілом на деякий час, аби могутній дух мав змогу отримати те, що бажав. І він отримав.

Жінка перевела погляд на набережну, якою прогулювалися численні парочки. Молодість, молодість… Самовпевнений політ метелика, який однаково стрімко мчить, як до рятівного світла, так і до відкритого полум’я. Ліка напрочуд обдарована, проте занадто самовпевнена, нелякана. Дівчисько, яке ще вірить у випадковості. Як показував досвід Віри Іванівни, –  більшість подібних «випадковостей», то кимось гарно прорахований план по запуску чергового повітряного змія. А вже навіщо і на яку висоту  –  покаже час. Кожен на цьому світі має свою мотузку й того, хто її тримає, різниця лишень у вмінні ними користуватись. Хтось, як його не стимулюй, не відірветься від землі й на сантиметр, а хтось легко злетить до стратосфери. Втім мотузка у всіх одна. Головне усвідомити це, та навчитися правильно до неї ставитися. Але молодість не визнає обмежень, заперечує очевидне, має недостатньо знань, аби усвідомити наявні взаємозв’язки, а тому з завзятістю дикого звіра намагається звільнитися. І результати то має в більшості сумні. Й Ліка навряд чи стане виключенням. У її долю втрутилися такі сили, що власні бажання цієї дівчини – пил, під сандаліями богів. Єдине, що дратувало зараз жінку, так це те, що вона так і не дізналася, хто та, інша жертва. Приманка? Учасниця? Розмінна монета? Втім, це вже не мало значення. Древні отримали бажану іграшку, а що вони з нею робитимуть Віру Іванівну не стосується.

Жінка криво усміхнулася та неспішною ходою пішла вздовж набережної. Солідний вигляд, втомлений погляд, пристойні манери. Жоден перехожий не подумав би, що за неспішністю цієї пані приховується не букет хвороб, а непересічні здібності, холодний розум, розрахунок та звичка не поспішати. Ця особа точно знала, що логіка та життєвий досвід помножені на цинізм – то сила, яка дасть фору більшості надздібностей.

٭٭٭

Ліка аналізувала перші враження від своєї, так званої, «постраждалої». Отже звати її Ніка. Занадто звучне ім’я, як для такої мишки-скромняжки. Адже, якщо відсутність нормального макіяжу, ще можна пояснити нетиповістю ситуації, то загальний вигляд дівчини наводив на думку, що ефектно виглядати вона й не намагається. Чим нагородила природа (до речі непоганий комплект), тим і користується, навіть мінімально привести до ладу не потурбувалася. Брови точно не знали, що таке пінцет, волосся – не має уявлення про фарбу, манікюр – в нуль, одяг –досить дешевий і в першу чергу практичний. Судячи з манер – росла у якомусь маленькому містечку, чи, навіть, селі. Симпатична, проте розумом не вражає, а вміння користуватися вигодами ситуації їй взагалі не відсипали. Схоже, ця перелякана мишка нормально влаштувалася в минулому виключно стараннями своїх янголів-охоронців (а працювало тут не менше бригади), які непогано впоралися із завданням оберігати це нещасне тільце. Перелякана мрійниця примудрилася отримати в розпорядження (за дякую!) трьох особистих тілоохоронців й військо вікінгів на додачу! Непоганий такий вилов за тиждень. Варто допомогти його з розумом використати. Гріх нехтувати красенями, готовими обдарувати вродливу дівчину не чашкою кави та нещасними квіточками, а натуральним золотом! Ось так просто, за красиві очі! Атаман вікінгів, Трюгві, здається, (імена в них, щоправда спотикальні, але за подібні знаки уваги, можна й пережити) після години спілкування подарував Ліці золоту монету на золотому ж ланцюжку в половину мізинця товщиною, лишень тому, що «красуня має занадто скромний вигляд»! Та щоб всі її кавалери подібними подарунками балували! Заради такого варто було старанно драпати від наставниці й купатися у водах часу! Повернутися ця Ніка хоче! Ага, зараз. Щоб отримати нагяняй від старої відьми, чи хто вона там, за неприпустиму поведінку? Нема дурних! Та й сил, поки що, нема… Всі ухнула з переляку. Отож, варто роздивитися, що тут ще є цікавого, придумати, як уникнути біди домашньої, а лише потім розглядати варіант повернення. Побутові умови на цій дерев’яній калоші дійсно далекі від цивільних (одні чоловіки, що справляють малу нужду просто з борту корабля чого варті), але це можна пережити. Ліка, після двох походів в гори з палаткою, значно розширила свої межі адаптації. Звичайно, валіза корисних речей не завадила б, але, за правильного підходу, можна й з підручного матеріалу щось організувати. Тим паче за такої кількості помічників.