Частина 5

Ніка повернулася з «кущиків» і зупинилася біля коней. Йти до вогнища не хотілося, бо язики полум’я танцювали, мерехтіли, розсипалися численними іскрами, але тепер дівчина бачила в них не магію краси, а нагадування про смерть Хореня. Отож вона стояла, гладила велику морду свого коня, дослухалася до його рівномірного дихання, намагаючись не дивитися на вогонь, але все одно бачила відображення полум’я у великих темних очах тварини.

–Ти знову плачеш, – мовив Стемід, підходячи до неї. І дівчина дійсно помітила, що сльози тихо, проте невпинно, стікають по її щоках.

–Не можу їх спинити,  – безпомічно знизала плечима Ніка, витираючи обличчя.

–Ти так побиваєшся, хоча зовсім його не знала. Не треба. Хорень пішов до предків. Та й знав він, що робив, – мовив хлопець, направляючись до свого коня.

–Що означає – знав? Як? Навіщо? Чому він загинув через мене? – питала дівчина притулившись лобом до теплої шиї коня та власне не очікуючи відповіді.

–Хорень був волхвом, а в них свої знання, недоступні нам, – зітхнув Стемід, щось дістаючи з причепленої до сідла торби.

–Як так? Він же не старший за мене. Я думала волхви були сивими та мудрими старцями, – здивовано озирнулася Ніка.

–Волхви різні бувають. Хорень помічник… був помічником Судіслава, жреця, з яким радиться сам Великий князь. І саме Хорень відправив нас до твого вогнища, сказавши, що там потрібна допомога. Сувор тоді ще здивувався, яка допомога може знадобитись людині, яка не боїться так відкрито запалювати вогонь у степу. Ми думали, що це або засідка, або степовики з великим загоном.

– Засідка з мене вийшла загальмована, проте вбивча, – криво посміхнулася дівчина. – А Івор ще казав, я щастя принесла вам. Смерть з косою зовсім не схожа на щастя…

–Морана за кожним з нас ходить, а от Лада – ні. А Хорень казав Світла Богиня тобою опікується. Й повір мені, наш друг не мав звички бездумно словами розкидатися. Можливо, якби не ти, ми б давно усі голови склали, – не погодився хлопець. – До речі, він сказав це тобі віддати, – додав Стемід, простягаючи дівчині щось загорнуте у тканину.

Ніка розгублено розкрила згорток – її очам відкрився ніж в шкіряних піхвах. Вона бачила його раніше у Хореня, проте не звертала уваги, бо в переліку незвичних речей він займав далеко не перше місце. Зараз же дівчина здивовано роздивлялася ретельно прикрашене різьбою руків’я, здається, кістяне. Під різними кутами  в місячному сяйві на ньому показувався різний малюнок. То лісові хащі в усіх подробицях, то рись у стрибку, то обличчя якогось чоловіка. Ніка витягла ножа, мимоволі замилувалася майстерною роботою, плавністю ліній, відблисками світла на металі леза. Провела пальцями по руків’ю. Вона ніколи не думала, що полюбляє зброю, але зараз, взявши до рук дарунок, усвідомила, що миттєво прикипіла душею до цієї речі. Ніж був легким, невеликим, може сантиметрів двадцять в довжину, і, ніби, живий… Із запізненням до дівчини дійшло сказане.

–Тобто – просив передати? А чому не сам? Коли просив? – підняла вона ошелешений погляд на воїна.

–Зранку. Мабуть знав, що сам не зможе. Чи бажав втішити тебе. Не знаю, – знизав плечима Стемід. – Просто віддав мені і наказав передати, як пам'ять про нього. І сказати, аби ти не звинувачувала себе. Тепер я розумію, що він мав на увазі. Та й ніж це волховський, далеко не кожен його так просто до рук взяти може. Декого він вогнем пече, декому рани наносить, а в твоїх долонях, подивися, хіба що не мурчить, як задоволений кіт.

Ніка була шокована тим, як спокійно ці люди ставляться до смерті, до вміння її передбачити, як дивно у них переплелися дива, казки й вірування. Та вона вже й сама не розуміла у що вірити, а у що – ні. Але ніж дійсно, ніби, грів долоню. Та невже Хорень справді знав, що буде? Як?

–То що, Леля, тепер тобі точно бути й надалі нашим оберегом, якщо навіть ніж Хореня до рук дався, – хмикнув проходячи повз них Івор.

–А як він міг не датися, якщо його вручили? – знизала плечима дівчина. – Відростив би ніжки та й втік?

–От, видно, не зустрічалася ти з речами волхвів, – пхикнув чоловік. – Я колись за палицею Судіслава, як дурень, лісом до ранку ганяв.

–Як це? Навіщо? – округлила очі Ніка, але Івор лише махнув рукою та попрямував далі.

–Він невдало пожартував щодо волхва, а той почув. І у боргу не полишився, – посміхнувся Стемід направляючись разом з дівчиною до вогнища, – Навів Судіслав ману й Івор усю купальську ніч з його палицею обіймався, вважаючи її за діву красну. Лише на світанку прозрів, прокинувшись у якихось хащах.

–Все, досить на сьогодні розмов. Всім спати. Завтра ще довга дорога, –  мовив Сувор. Стемід, простягнувши свого плаща дівчині, старанно почав вкладатися, а Ніка, вже засинаючи, не переставала мучитися питанням: «Що навколо неї відбувається? Як і чому вона тут опинилася? Навіщо? Чому Хорень її врятував?». А ще дівчину гризло дивне передчуття, що це все лише початок. Але початок чого?

Наступного дня їх загін почав частіше зустрічати ліси. А ближче до обіду Сувор, підвів загін до самої води та спокійненько так повідомив, що зараз вони переправлятимуться через ріку. Вбрід! От одразу помітно, не ганяла їх в дитинстві бабця лозиною з криками: «не лізь в холодну воду – застудишся!». Ніка багато чого хотіла сказати з приводу ранньо-весняного купання, але промовчала, бо ж все одно варіантів відмови не передбачалося.