Частина 4

Сонце сягнуло зеніту, коли Ніка з новими друзями дісталися берегів широкої ріки й рушили вздовж неї. На щастя більшу частину шляху коні крокували неспішним шагом, бо коли загін переходив на рись, у Ніки було відчуття, що її намагаються розтрусити, і от-от відвалиться все зайве, в тому числі: щелепа, руки й ноги. Але зараз неквапливе погойдування в сідлі навіть розслабляло, тим паче Стемід почав розповідати про ці краї. За його словами, їхали вони землями на яких нині панували угри та печеніги, а от за річкою вже починаються землі Хазарського каганату. Прямує їх загін спочатку у городище Верхній Салтів, яке є прикордонною фортецею каганату, а далі вже річковим шляхом дістануться Києва. Доки Ніка намагалася зрозуміти, що це в них за такий чудний маршрут, з ними порівнявся Івор.

–Салтів це, звичайно, не Саркел, з його знаменитими Білою й Жовтою вежами, але теж має кам’яну фортецю. А ще красиву легенду, – весело підморгнув дівчині воїн.

 –Яку? – з цікавістю повернулася до нього Ніка, спіймавши себе на думці, що слухати легенду, опинившись самій у часи, про які раніше чула самі легенди, то повний сюр.

–Кажуть у колишнього Салтівського воєводи був улюблений кінь, який вирізнявся неймовірною красою і непокірним норовом. А з одного зі своїх походів воєвода привіз бранку надзвичайної вроди. Розумна полонянка швидко стала дружиною, яка не знала відмови ні в чому. Воєвода, так закохався, що навіть навіть подарував їй свого улюбленого коня. Кажуть, дівчина мала повну свободу, тож часто перепливала на тому коні ріку й прямувала гуляти до степу. Та одного разу не повернулася. Довго шукали діву, проте, не знайшли. Воєвода ламав голову чим прогнівив Богів, що вони в один момент забрали і дружину і улюбленого коня. Спитав жерців, і ті, поспілкувавшись з Богами, наказали принести щедрі жертви. Воєвода все виконав. І Боги почули його – кінь повернувся. Проте один. І тут виявилося, що чоловік більше бажав повернення дружини, бо шалено розгнівався на коня, що той не зберіг його кохану, і з відчаю вбив його. Пізніше, розкаявшись, воєвода наказав майстру виплавити із золота статую коня в повний зріст. Кажуть, це була головна окраса граду, – широко усміхнувся Івор, завершаючи історію.

–Була?

–Так. Боги не простили нехтування їх милістю. Бо ж коня не їм принесли в жертву, а просто вбили. Отож, під час чергового нападу степовиків, золоту статую забрали в якості військової здобичі, а воєвода й власну голову не зберіг, – пояснив Стемід.

–Сумно, – похитала головою дівчина, подумавши, що власне воєводу їй не дуже шкода, а полонянку, яка полишалася з ним, хоча мала можливість втекти, взагалі важко зрозуміти. Чи може вона таки втекла, а поплатився за це кінь? А ще Ніка, мимоволі задалася питанням наскільки ця легенда правдива. В її часі, людина, яка може виплавити собі золотого коня реальних ромірів, вважається ду-уже багатою. А тут, виявляється, це може зробити якийсь воєвода прикордонного містечка? Нічого собі статки у прадавніх митників! Цікаво, в ці часи у людей так багато золота, чи людей так мало, відносно його кількості?

Сувор жестом підізвав Івора і воїн, пришвидшивши коня, наздогнав керівника. Чоловіки почали щось  обговорювати, а полишена сама на себе Ніка рівномірно покачувалася у сідлі з цікавістю роздивляючись ріку, що вигиналася вздовж пагорбу, яким вони піднімалися.

Дивно таки влаштований світ. Плюс-мінус тисяча років, а природа, ніби, така ж сама. Річка, трава, птахи, на тому березі зеленіє ліс. Погляд дівчини зачепитися за виступи білосніжної породи на схилі одного з сусідніх пагорбів і Ніка раптом усвідомила де саме вони їдуть. Це ж знамениті «білі гори», серед яких в її часі стоять церкви Святогірська! А тоді ця ріка – Сіверський Донець! Ніка неодноразово бувала в цих краях, відпочивала у дитячих таборах посеред лісу, піднімалася на гору Артема, (з легкої руки батька «коротким маршрутом», на якому вбитися простіше, аніж видертися на ту гору), але, без характерного розсипу сяючих на сонці церковних верхівок, далеко не одразу впізнала ці краї. Без ознак людської діяльності все виглядали зовсім інакше. Дівчина так задивилася на знайомі виступи крейди, що не помітила, як її кобила уповільнилася, користуючись можливістю пощипати травички. Лише питання Стеміда, що їхав позаду, висмикнуло дівчину з думок.

–Що ти там так уважно роздивляєшся?

–Крейдяні гори… Десь тут в мій час буде Святогір’я і багато монастирів, –  відповіла Ніка, заворожено роздивляючись яр, що відкрився її очам, з вершини пагорбу. З-під молодої трави яскраво проступали численні білі «язики» схилів.

–Багато – чого? – в один голос спитали Сувор та Івор, притримуючи коней, аби Ніка їх наздогнала. Нічого собі слух у цих чоловіків!

–Монастирів, храмів. Такі гарні будівлі в яких живуть монахи та моляться Богу, – розгубилася від такої уваги дівчина.

–Перуну? А навіщо йому храми? – здивувався Івор.

–Ні, не Перуну. Христу.

–Сину теслі, якому моляться Цсарьградці? – відверто недовірливо перепитав Сувор, знову пускаючи коня шагом. 

–Так…мабуть. Я не пам’ятаю кому вони молилися… моляться, – спантеличено сказала Ніка, намагаючись згадати, що знає про той нещасний Царьград. Здається це Константинополь, який потім перейменували на Стамбул. Але – Стамбул це ж Туреччина і місто мечетей…Чи там і церкви є? О, здається, саме до воріт Царьграду Віщий Олег прибивав щит. Цікаво тут це вже було, чи ще буде?

–Та бути такого не може! Храми на честь сина теслі на нашій чи Хазарській землі?! – розреготався Івор. – А куди ж подінуться Перун, Велес, Лада, Берегиня, та всі інша наші боги? Вони ж не можуть просто зникнути в один момент!