Частина 3

До вечора загальна напруга трішки спала. Принаймні чоловіки перестали нагадували наполоханих сторожових собак. Взагалі за день розглядування цієї компанії дівчина неодноразово пожалкувала, що не вміє малювати – її рятівники так і просилися на картину про легендарних богатирів. Хіба що Хорень на загальному фоні виглядав не дуже презентабельно, але й цей «непрезентабельний» мав добрі, майже іконописні, блакитні очиська й був на голову вище Ніки. А це означає, що його зріст, якщо врахувати платформу чобітків та скромні 165 см зросту дівчини, не менше 180 см. Який тоді зріст у всіх інших? Метри по два?

На ночівлю зупинилися в одній з балок, де причаївся досить пристойний лісок. Отак їдеш, степ-степ, а  потім раз, й ледь чи не під носом, в низині – ліс! Ніка й не знала, що бувають подібні ліси-партизани. Поряд з крислатим дубом, що велично підіймався над молодими деревцями, нагадуючи поважного отамана, Хорень почав складати хмиз для вогнища. В меню вечері очікувалися впольовані (мимохідь, не відволікаючись від подорожі!) птахи, один з яких, мав розміри солідного індика. Ніка довгенько дорогою роздивлялася ту нещасну пташку, причеплену до сідла одного з воїнів, і схилялася до думки, що то легендарна дрофа, яку повністю знищили у їх степах сторіччі так у XIX. В пам’яті невпевнено крутилася ілюстрація зі шкільного підручника та трагічний вираз вчителя географії, що розповідав школярам про зниклі види. Знав би Миколай Степанович, що одна з його учениць буде вечеряти тим самим зниклим видом… Ніка мимоволі усміхнулася, уявивши собі подив старенького педагога.

Доки Хорень займався вогнищем та дичиною, інші розпрягали коней, облаштовували місце ночівлі. Як роздивилася Ніка за час дороги, у кожного до сідла були причеплені торби з купою корисних речей. Сумку самої Ніки Сувор теж прикріпив до сідла, щоправда доки чіпляв вранці, незадоволено хитав головою, мабуть, його не влаштовував фасон. Воно й не дивно. Навряд чи турецькі виробники, недбало копіюючи дизайн якогось світового бренду, очікували таких умов використання.

Ніка сповзла з коня і, як то кажуть, «випала в осад» – розтягнулася на траві й деякий час лише розсіяно роздивлялась хмаринки на небі. Потім, розуміючи що варто хоч умитися, попленталася до джерела, з якого раніше, потішно фиркаючи, напилися коні. Але всі спроби зачерпнути води зазнали невдачі. Потічок був не глибше кількох сантиметрів, тож дівчина могла лише намочити долоні, а вже намагаючись набрати води, обов’язково черпала глину. Змирившись з неможливістю нормально умитися, не те що скупатися чи перевдягтися, Ніка вирішила вийти з ситуації за допомогою вологих серветок. Дорожнього пилу тут не було, як власне й натяку на ті дороги, але його чудово замінив пилок квітів та злаків, котрий не гірше, а то й краще налипав на спітніле обличчя. Та й одяг старанно присипав, тож її курточка та джинси зараз мали зеленувато-жовтий відтінок. Здається, степ старанно намагається її перефарбувати «під себе».

За процедурою «сухого умивання» й застав дівчину Сувор. Виявилося, що то досить складне завдання пояснити давньослов’янському воїну, що це в неї за ганчірки, чому вони вологі, дивно пахнуть ще й стають сміттям ледь забруднені. Чоловік уважно їх роздивлявся, нюхав, мацав, крутив у лопатоподібних руках і, врешті-решт, озвучив, що то якась повна дурня. А потім, всівшись поряд, зірвав довгу стеблину трави й почав задумливо її гризти. Ніка обережно поглядала на свого співбесідника. Зараз він нагадав їй батька, що теж мав схожу звичку, одночасно розказуючи, то жувати траву шкідливо для зубів. Як там її батьки? Чи знають вже, що їх дитина зникла? Чи, може, ще перебувають у щасливому невіданні?  

–А що ще незвичного має діва, яку привели до нас Боги? – спитав Сувор, окидаючи примруженим поглядом дівчину та відволікаючи її від думок про дім.

–Незвичного… – Ніка відкрила свою сумку, розгублено поглянувши на вміст. Мабуть, для цих часів, у неї все незвичне, хіба що окрім прикрас, бо їх люди робили ледь чи не з часів неандертальців. Продемонструвати телефон чи фотоапарат? Хоча, батарея телефону довго не втримає заряд, а фотоапарат може здивувати, хіба що, спалахом. Мабуть то немає сенсу. Користь навряд чи буде, а от кіпіш  –  точно. А воно їй треба?

Втім, доки дівчина думала, чоловік вже сам визначився з пріоритетами, бо його в першу чергу зацікавила блискавка на сумці (таки не даремно він її зранку роздивлявся). Потім була оглянута запальничка. Воїн прискіпливо допитувався у Ніки, що це таке, навіщо, як працює, але почувши, що його вистачить не на довго, розчаровано відклав. Сувор виявився дуже практичною людиною, бо більше за запальничку його зацікавив механізм «автомата» заколки для волосся. Телефон та фотоапарат він покрутив та відклав, косметику оглянув побіжно, обізвавши «жіночими викрутасами», вигляд паперових грошей його насмішив, ключі здивували розміром, а ще він попросив зняти і довго та ретельно роздивлявся чобітки Ніки. Йому впала в око їх невисока пружна платформа. Нарешті повернувши взуття дівчині, Сувор поставив питання, що спантеличило Ніку.

–А зброя де?

–Яка?

–Хоч якась. Ти ж повинна мати змогу себе захистити, якщо вже блукаєш одна в степу. Чи полювати? Ти ж руссю назвалася.

–Сувор, (Незвично було звертатися до дорослого чоловіка без додавання по-батькові, але всі учасники загону зверталися саме так), уяви, що ти вдома, вийшов, ну, наприклад, до сусіда, а тут бах, і ти невідомо де. У тебе б опинилося з собою все потрібне?

–Гм, ну можливо й не все. Та меча й ножа я б все одно мав.

–Угу, і явись ти так у мій час, тебе б швиденько скрутив перший-ліпший патруль ППСників за незаконне носіння зброї, якій місце в музеї, – зітхнувши мовила Ніка. Хоча одразу посміхнулася, уявивши цього богатиря в оточенні патруля. Хто кого б злякався то ще велике питання.