Частина 2

Ніка сиділа біля річки та намагалася згадати хоч щось корисне з історії рідного краю. І дуже швидко дійшла невтішного висновку – історію вона майже не знала. Ні, щось ніби знала, бо в більшості випадків примудрялася отримувати гарні оцінки з даного предмету, але зараз, коли виникла практична потреба від тих знань, в голові крутився калейдоскоп з імен Аскольд, Дір, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мазепа, Скоропадський, Ну і в чиї часи Донецьк був степом незаселеним? Мабуть ближче до перших у списку. Хоча наче й за часів козаків стараннями кочівників в рідних краях з поселеннями було не густо. А якщо так, то тут можна не лише померти з голоду, а й натрапити на якихось татар-половців, а вони, наскільки Ніка пригадувала, відрізнялися специфічною гостинністю. Ой, схоже мріяти «лицаря» треба не менш старанно, аніж про минуле.

Від думок про історію дівчину відволікло невдоволеного бурчання власного шлунку, який нагадав, що студентський обід був давненько та не дуже ситним. Ніка зітхнула й подумала, що, якби знала про цю халепу, то не «мівінку» б собі запарювала, а смаженої картопельки у сусідок по кімнаті попросила. Всю пательню. Ще й сала на додачу!  Та що там, вона б це все з собою загорнула! І не тільки це…

Горе-мрійниця вкотре з тугою оглянула річку і степ. Підняла погляд до яскравої блакиті неба.

–Агов, Вищі сили, може таки повернете мене назад? Пожартували та й годі? А? Я степовою красою вже сита по саму макушку…– мовила дівчина і засмучено замовкла. Усвідомлення того, наскільки дитя цивілізації безпомічне в таких умовах, було занадто неприємним. Ні, Ніка не була зовсім рафінованою панянкою і певні  сільські навички у бабусі з дідусем отримала, але курс молодого бійця чи вміння добувати вогонь без сірників, їй точно ніхто не викладав. Є, на щастя, чиясь запальничка, але навряд чи її вистачить. Та й що смажити на вогнищі? Зайці самі на шампур не стрибають, тим паче, що шампура теж немає. Та нічого корисного для таких умов немає! Навіть ножа!

Сподівання на порятунок танули разом з останніми променями вечірнього сонця. Від ріки потягло сирістю та прохолодою. Ніка старанно застібнулася, аби зберегти залишки тепла, й почала збирати суху траву для вогнища. Дівчина навіть не знала, що більше її лякає: думка про страшних кочівників, голод чи сама нереальність ситуації. Варіанти смертей, що пропонувала не в міру буйна фантазія (от наче самого потрапляння невідомо куди мало!) були настільки різноманітними, що емоції заплуталися між жахом, тугою та обуренням, а голова, поглянувши на той безлад, взагалі відмовлялася аналізувати ситуацію. Тому Ніка спробувала сконцентрувалась на спробі організувати вогнище, сподіваючись, що прості дії, якось приведуть до ладу думки.

Дівчина ламала високі сухі пагони, збирала тонку торішню траву й зносила все зібране на невеличку площадку біля річки. Зосередженість на зрозумілому занятті дійсно допомогла заспокоїтися, щоправда, руки скоро стали страшненькі. Втім Ніка назбирала майже копицю сухостою. Притиснувши зібране невеликим каменем (щоб не розвалювалося)), дівчина взяла невеличку частину трави й віднесла за кілька кроків, плануючи поступово палити зібране.

Подумавши трохи, горе-туристка нарвала ще й зеленої трави і організувала собі імітацію подушки, бо ночувати, схоже, таки доведеться тут. І нічка обіцяла бути непересічною. Куди там літньому табору, чи шкільним вилазкам на природу.

Підпалити траву без жодного шматка паперу виявилось майже нереальним завданням. Втім, принісши в жертву кілька листочків улюбленого блокноту, дівчина нарешті отримала невеличке вогнище. Хух, план-мінімум виконано! А що далі?

Ніка втомлено всілася і обійнявши коліна бездумно дивилася на полум’я. Тепло заспокоювало, але від усвідомлення того, що вона зовсім одна, душа металася тілом в пошуках надійного сховку. Дівчина майже чула, як та її перелякана душа свариться на ненадійність п’ят, недостатню наповненість голови, скромні розміри серця і відверто шкодує, що це тіло не має панцира, як у черепахи (хоч якийсь захист!). Між тим, степ навкруги жив своїм таємничім життям і його незвичні звуки раз за разом змушували здригатися міську жительку. А вона ж завжди вважала, що полюбляє самотність й нічну природу! Але, виявляється, вдавати натхненного відлюдника десь поряд з цивілізацією, це зовсім не те саме, що опинитися дійсно одній невідомо де. Ще й з перспективою, чи то хижаків зустріти, чи то бандитів, чи простягнути ноги від голодної смерті. Ніка раптом усвідомила, що саме будинки з ліхтарями, які завжди дратували її у нічних вилазках, надавали впевненості та сміливості. Багато б вона зараз віддала за один нещасний, тьмяний ліхтар. Але нічого подібного не було, лише скромне вогнище, від якого вгору летіли іскри й розчинялися на фоні сапфірового, вже прикрашеного численними зірками, неба. Піднявши голову, дівчина на якийсь час навіть забула про свої проблеми. Такі зірки… Ніка за звичкою почала шукати знайомі сузір’я, але все було таким яскравим, що погляд мимоволі губився. Неймовірно. Вона ніколи раніше не задумувалася наскільки заважають дивитися на зорі відблиски освітлення населених пунктів. Навіть далеких, навіть тих, що видно лишень, як світлий фон десь на обрії. Вони відволікали та заважали роздивитись неймовірну велич зоряного неба. Неосяжну, непідвладну опису…

З захоплених роздумів Ніку вивела постать, що раптом з’явилася між нею та вогнищем. Дівчина буквально заціпеніла, втупившись поглядом у людину, що вигулькнула, наче, просто з-під землі! Чоловік (формат два на два не давав можливості запідозрити в гостеві жіночку) стояв просто між нею та полум’ям, тож переляканій студентці перший момент видно було лишень загальні контури гостя. І контури ті були солідні. Знайомі каратисти, що мешкали у гуртожитку та вважалися «амбалами», на фоні цього незнайомця здалися б недогодованими хирляками.