Частина 1

Як часто ми цінуємо, те що маємо?Як часто крокуємо життям, обурюючись, що отримали не все бажане, заздримо тим, кому, на нашу думку, пощастило більше? Поспішаємо, мчимо до омріяного «колись», згадуємо «прекрасне минуле», не помічаючи того, що є навкруги, та й самого життя.

Частина 1

2002 рік

Цокотіли по асфальту чобітки, сонячні плями танцювали на джинсах, розстібнутій шкіряній куртці, під якою струнку дівочу фігурку ладно окреслював тоненький светрик. Теплий вітер грався довгим русяво-мідним волоссям зібраним у «мальвінку», а великі, зелені, прикрашені пухнастими чорними віями, очі захоплено дивилися на оточуючий світ. Cтудентка поспішала на побачення.

Вероніці було сімнадцять, вона закінчувала перший курс університету, почувалася дорослою і в цьому дорослому житті її радувало абсолютно все: весна, місто, друзі, гуртожиток, можливість обмінюватися з сусідками по кімнаті вбранням, відсутність контролю батьків і повна, обмежена, хіба що розкладом занять, свобода. Навчання юну голову займало не сильно, бо давалося легко, а от навколишній світ та люди дуже цікавили, бо нових персон навкруги було неймовірно багато й усі такі неординарні, розумні, цікаві. Це був зовсім не шкільний контингент невеличкого містечка, де коло інтересів однолітків обмежувалося випивкою та дискотеками. Тут на кожному кроці зустрічались непересічні особи, а найлінивіший студент, випадково зайшовши до кухні гуртожитку з пивом, міг здивувати знаннями кулінарії, літератури, музики, медицини, чи ще чимось взагалі неймовірним, про що Ніка раніше й не чула! Саме тому дівчина була в захваті від студентського життя.

А ще навкруги з’явилося багато хлопців, які активно демонстрували дівчині різноманітні знаки уваги. Природа не обділили Ніку ані розумом, ані зовнішністю, але до ситуації, коли залицяльники вискакують ледь чи не з кожного повороту, як ховрашки з переповненої колонії, вона досі не звикла. Проте, не звертаючи уваги на численні побачення, дівчина не планувала збирати колекцію сердець, а старанно шукала велике кохання. І нехай подруг щиро дивувало небажання Ніки просто розважатися, за наявності такої різноманітності кавалерів, вона  вперто шукала «його». Шукала, зазираючи в очі перехожим, спілкуючись з випадковими попутниками, однокурсниками, знайомлячись з новими людьми. Ніка не потребувала довготривалого спілкування із кавалером, аби зрозуміти «це не він». Іноді вистачало погляду, іноді вечора. А потім незатверджений претендент на велике кохання швидко поповнював ряди друзів чи просто знайомих. Але, варто зауважити, Ніка вміла зберігати дружні стосунки з представниками протилежної статі. Після прискореного «вильоту» з претендентів на броньоване серденько (хто з тріском, хто тихо-мирно, це вже кому як пощастило) залицяльники, в більшості випадків, не тримали зла на дівчину і, що не менш важливо, в подальшому не турбували надмірними знаками уваги. Кілька «незрозумілих виключень» Ніка до рахунку не брала, оскільки давно опанувала вміння, як вода крізь пальці, проходити крізь загребущі руки небажаних людей.

Сьогодні у дівчини була чергова спроба ідентифікувати «того єдиного». Новий хлопець, що зранку невимушено познайомився з нею в бібліотеці, видався розумним, досить симпатичним і продемонстрував незвичне почуття гумору. Детальніше Ніка не встигла його роздивитися, бо саме поспішала на залік, але першого враження вистачило, аби погодитися на побачення. Отож після занять, закинувши зошити та книжки до гуртожитку, дівчина попрямувала на зустріч. Втім, якби не побачення, вона б все одно вибралася прогулятися, бо неможливо всидіти у чотирьох стінах коли надворі такі чудові дні!

Навколо вирувало весняне місто: шуміло сотнями машин, говорило тисячами голосів, дзвеніло, пищало, скрипіло, торохтіло. А якщо відволіктися від нескінченного фонового шуму цивілізації, то ще можна було почути натхненний спів пташок, помилуватись квітучими алеями, провести поглядом примхливе кружляння пелюсток, які осипалися з дерев. Від цього ароматно-п’янкого різноголосого буяння хотілося танцювати, сміятися, радіти життю й вірити в диво. І Ніка вірила.

Дівчина пройшла бульваром, що радував око яскравою зеленню дерев та ніжними осередками квітів, перетнула на широку центральну вулицю і вийшла на головну площу міста.

Тут все було залите світлом. Сонячні промені розфарбували всі доступні поверхні палітрою золотих відтінків та спалахували тисячами відблисків на дзеркальних поверхнях. Погляду студентки відкрилась панорама одного з проспектів, що спускався від площі до ріки, вигинався мостом та прямував вдалечінь, гублячись у невпевненому мареві теплого повітря. Ліхтарі вздовж цієї артерії міста так яскраво сяяли віддзеркаленим сонцем, що здавалося, це не вулиця, а якась казкова дорога крізь час та простір.

Ніка замилувалася, вкотре захоплено розглядаючи велике місто та намагаючись усвідомити скільки праці вкладено в його створення і… скільки під час цього будівництва знищено природи. Це ж який величезний простір закатано у асфальт та запаковано в бетон, цеглу, метал, скло. А колись же тут шелестіла лише трава та співали птахи, бігали зайці, вовки, олені… Дівчина спіймала себе на тому, що мріє побачити, як тут було до всього цього. До побудови міста, до оселення людей. Узріти це місце таким, яким воно було тисячу років тому. Коли навкруги буяло лишень безкрайнє дике поле. Ні кам’яних коробок будинків, ні натовпів людей, ні транспорту, ні заводів, що нескінченно кіптявою розмальовують небо. Та одного Хімзаводу, достатньо, аби отруїти все навколо на довгі роки, а їх же тут купа! Промисловий центр, як не крути. Але ж колись, до Джона Юза, в цих степах були лише простір, природа та краса…