Передмова

Дорога бабуню. Тебе давно немає у цьому Світі, але я щоразу плачу, коли приходжу на твою могилу.

Питання: ЧОМУ?

Можливо, коли я опишу твоє життя, як знаю, як чула від старших родичів, свідком чого була сама, твій привид нарешті покине мою душу.

***

Ти завжди була тихою, покірною, приймаючою, або ж... зневіреною. Принаймні, такою я тебе знала.

Коли я народилася, тобі вже було 72. Сімдесят років різниці, це щось та важить.

Коли ти померла - у вісімдесятому році, у вісімдесят років, мені виповнилося вісім.

Я чула безліч різних історій, можливо, щось ти розповідала мені сама.

Твоя доля цікава. Як і доля кожної людини.

Я не знаю, чи варто про все писати. Але я вже написала про тебе книгу, змінивши твоє імя. Її прочитали тисячі людей, я чула й читала багато відгуків. Я навіть виграла Премію у найпрестижнішому літературному конкурсі та офіційно стала письменницею - завдяки книзі про тебе.

Я дуже за це вдячна.

Я довго ходила на твою могилу й дякувала. За цей успіх. За цей шлях, який круто пішов угору, завдяки історії про тебе.

А потім я зрозуміла: це було твоє життя, а описала його я.

Ти була неписьменною (я пам"ятаю, що саме я вчила тебе читати та писати, коли ти була старенькою), а я вже маю чотири дипломи і є письменниця.

Чим, зокрема для мене, є твоя доля?

Засторогою?

Нічним жахіттям?

Та тільки не дороговказом. 

 Присвячую цей роман своїй бабусі - Прилуцькій (Чуйко) Пистині Кіндратівні, 1902 року народження, українці.