Дорога бабуню. Тебе давно немає у цьому Світі, але я щоразу плачу, коли приходжу на твою могилу.
Питання: ЧОМУ?
Можливо, коли я опишу твоє життя, як знаю, як чула від старших родичів, свідком чого була сама, твій привид нарешті покине мою душу.
***
Ти завжди була тихою, покірною, приймаючою, або ж... зневіреною. Принаймні, такою я тебе знала.
Коли я народилася, тобі вже було 72. Сімдесят років різниці, це щось та важить.
Коли ти померла - у вісімдесятому році, у вісімдесят років, мені виповнилося вісім.
Я чула безліч різних історій, можливо, щось ти розповідала мені сама.
Твоя доля цікава. Як і доля кожної людини.
Я не знаю, чи варто про все писати. Але я вже написала про тебе книгу, змінивши твоє імя. Її прочитали тисячі людей, я чула й читала багато відгуків. Я навіть виграла Премію у найпрестижнішому літературному конкурсі та офіційно стала письменницею - завдяки книзі про тебе.
Я дуже за це вдячна.
Я довго ходила на твою могилу й дякувала. За цей успіх. За цей шлях, який круто пішов угору, завдяки історії про тебе.
А потім я зрозуміла: це було твоє життя, а описала його я.
Ти була неписьменною (я пам"ятаю, що саме я вчила тебе читати та писати, коли ти була старенькою), а я вже маю чотири дипломи і є письменниця.
Чим, зокрема для мене, є твоя доля?
Засторогою?
Нічним жахіттям?
Та тільки не дороговказом.
Присвячую цей роман своїй бабусі - Прилуцькій (Чуйко) Пистині Кіндратівні, 1902 року народження, українці.
#2775 в Любовні романи
#71 в Історичний любовний роман
#480 в Сучасна проза
сімейна сага, історичний любовний роман, сильна героїня і діти
Відредаговано: 23.10.2024