Глава 13. Одна на двох

Колін

За п’ять хвилин до шостої пригальмовую біля будинку, в якому живе Патриція. Я б сказав “біля будинку Патриції”, але ж як вона сама зауважила — це не її власність, а її бойфренда. Вимикаю двигун і уважно дивлюся на вікна. Нічого цікавого всередині не відбувається. Вчора тут було набагато веселіше. Грала музика, чувся сміх. Напевно, щось святкували. Можливо, день народження її хлопця?

Ой, щось мене знову не туди несе.

Навіщо мені думати про їхні стосунки? Перевожу думки в інше русло.

Знудженим поглядом вивчаю стан будинку. Зелена фарба на стінах вигоріла, покрівлю на даху варто замінити, провести нову комунікацію для кондиціонера, вікна замінити. Тут потрібен серйозний ремонт і міцна чоловіча рука. Або ж бригада майстрів, яка зробить з нього цукерочку. Вигляд будинку підтверджує погане матеріальне становище Патриції.

Рука тягнеться до внутрішньої кишені піджака, де лежать гроші за продаж її Форда. Сід відвалив хорошу суму за її тарадайку. Але зараз я ці гроші їй не збираюся віддавати. От повернемося з відрядження — тоді і дам. Знаючи її норовливий характер я ризикую залишитись без помічниці.

Вхідні двері відчиняються і в отворі з’являється тендітна жіноча фігурка. Паті спускається сходами і тягне за собою чорну валізу. Вона переодягнулася в блакитні джинси і темно-синій батник, зверху на який натягнула легку курточку, взула білі кросівки і зав’язала волосся у хвіст. Виглядає, як школярка. На мить мене флешбекнуло на десять років назад. Ну точно. Вона так само приходила одягнута на заняття з баскетболу. Боже, скільки років минуло, а я досі пам’ятаю її образ, як наче бачив його вчора.

Виходжу з авто, відчиняю багажник.

— Маєш гарний вигляд, — беру її валізу і кладу всередину.

— Дякую, — Патриція говорить рівно. Помітно, що вона не в гуморі. Це так на неї майбутня поїздка впливає?

Сідаємо в машину. Синхронно застібаємо ремені безпеки. В салоні пахне м’яким солодким ароматом, який принесла з собою Паті. Принюхуюсь. Запах, схожий на гарячий шоколад. Мені подобається.

— Готова до пригод? — запускаю двигун і рушаю з місця. Направляю автомобіль на дорогу і рухаюся в бік аеропорту.

— А хіба в мене є вибір? — фиркає і впирає лікоть в дверцята. Підпирає голову долонею. Її погляд спрямований на тротуари і людей. — До речі, ти так і не сказав куди саме ми летимо.

— В Анкоридж. Це Аляска, якщо ти не…

— Аляска?! — вона різко повертає голову в мій бік. — Коліне, я знаю, де Анкоридж! Не тупа, слава Богу! Але, бляха! Аляска?! Мороз, сніг і інші “радощі” — її пальці показують уявні лапки в повітрі. — Якщо це такий жарт — то він не смішний.

— Ні, я кажу цілком серйозно.

— А скоріше не міг сказати? — в її голосі чується обурення.

— Навіщо? — скеровую авто в поворот і виїжджаю на швидкісне шосе.

— Щоб гардероб підібрати, ось для чого! — закипає Патриція.

— Не замерзнеш. В аеропорті нас зустрінуть, відвезуть в готель. Зворотний шлях буде таким самим. На вулицю виходити не доведеться. Майже, — повертаюсь в її бік і всміхаюся.

— Якщо я захворію — лікувати мене будеш ти! Своїм коштом! — заявляє на підвищених тонах і закладає руки на грудях. Злиться.

— Не боїшся? Я не спец в медикаментах. Ще, боронь боже, отрую тебе, — хочу перевести розмову в жарт, але Паті така розлючена, що от-от дим піде з вух.

— Твої знання в фармакології нікому не потрібні. Головне, щоб гроші мав. А решту зробить лікар.

— Та годі тобі, Пратт, — закочую очі. — Все буде нормально, розслабся. Ми їдемо на два дні, а не на місяць. Але знаєш, якщо ти так боїшся холоду, то по прибутті в Анкоридж я куплю тобі парку “Аляска”. Буде тобі на згадку, — всміхаюся, але Патриція проходить по мені нищівним поглядом і знову відвертається.

За весь переліт до Анкориджа Патриція не зронила ані слова. Майже. Якщо і говорила, то суто по справі: уточнювала деталі майбутньої зустрічі з клієнтом, його ім’я і один раз попросила передати їй пляшку з водичкою. Оскільки це був нічний переліт, то всю дорогу ми спали і під ранок прибули на місце призначення. Засніжений Анкоридж зустрів нас мінусовою температурою, але це мене ні краплі не збентежило. На підземній стоянці нас чекав автомобіль, який люб’язно надав наш клієнт — Джек Ріверс. Патриція йшла до стоянки з незадоволеним лицем і по її стуленим вустам було зрозуміло, що вона не в настрої і сильно зла. Дорогою до готелю, як і обіцяв, я придбав Патриції білу куртку-парку з натуральним хутром на капюшоні і змусив її одягнутися. Нехай не думає, що Колін Флетчер базікало.

— Всміхнися, Патриціє, — кажу в фоє готелю. — За кілька хвилин ти матимеш змогу відпочити від мене.

— Нарешті, — кривить губи в штучній усмішці і бере ключ-карту від номера, яку нам щойно подав працівник за стійкою.

Можливо, вона б сказала ще щось уїдливе, але ми йдемо до ліфта разом з носієм багажу, тож вона залишається мовчазною, як і попередні кілька годин.

— Ваші номери, — вказує рукою молодий чоловік на двоє дверей, які розташовані поруч один з одним. — Номери 202 та 203.

— Дякую, — даю йому двадцять баксів чайових і отримую у відповідь вдячну усмішку. — Якщо щось потрібно — звертайтесь. Приємного відпочинку, — розвертається і заходить назад у ліфт.

— Зустріч з містером Ріверсом запланована на п’яту, — дивлюся на годинник. — У нас є час, щоб виспатися і привести себе до ладу.

— І відпочити від нестерпного боса, — кидає шпильку Патриція, відчиняє свій номер і зникає за дверима.

Ну, що за жінка?!

Їй їсти не дай — дай мене зачепити! Напевно, я мазохіст, бо ця наша гра мені подобається все більше.

До обіду даю собі час відпочити. Скидаю з себе зайвий одяг і лишень у спідньому завалююсь в ліжко. Ледь не одразу провалююсь у сон варто було торкнутись вухом подушки. Сплю, як в дитинстві — безтурботно і міцно. Напевно це прохолодне повітря Аляски так на мене діє.