Глава 12. Утікачка

Патриція

Біжу з усіх ніг. Не озираюся. Тікаю з дому на всіх парах. Босі стопи торкаються асфальту, але я не відчуваю дискомфорту. Я зараз нічого не відчуваю, окрім страху.

Пробігаю повз черговий будинок. Скільки їх залишилося позаду? Два, три, п'ять? Нарешті стишую швидкість. В правому боці коле від надмірного фізичного навантаження, а серце взагалі зараз вистрибне з грудей.

Зрештою біль змушує мене остаточно зупинитись. Впираю долоні в коліна і відхекуюсь. З острахом озираюся назад чи немає за мною погоні, але на вулиці порожньо. Будинки стоять в по обидві сторони дороги — спокійні і тихі, як величні істукани. Їхні задні двори ховаються в темряві, а спереду кожен паркан освітлений м’яким жовтим світлом ліхтарів. Ніде ні душі. Навіть собаки не гавкають. Тільки я голосно дихаю, як бульдог-астматик після пробіжки. Серце продовжує несамовито гупати, аж у скронях відлунює, в горлі пересохло від швидкого бігу. Роблю кілька глибших вдихів, щоб нормалізувати дихання.

Здається, небезпека минула і мені нічого боятися. До мене повертається мій звичний стан і здатність думати.

Господи, і що то було?!

Який ґедзь вкусив Зака?

Він мав такий озвірілий вигляд. Ще ніколи не бачила його таким. Він був не просто п’яним. Якась дика одержимість застигла в його скляних очах. На мить здалося, що він взагалі не тямить, що робить.

Кладу долоню на шию і потираю те, місце, де стискалася рука Зака. Трохи болить. Але це єдиний біль, який я відчуваю. В душі незрозумілий штиль. Дивно. Напевно, на фоні шоку мої почуття притупились.

Минає кілька хвилин і серцебиття приходить в норму, як і дихання. Тільки тепер починаю відчувати босими ногами прохолоду вечірнього асфальту. Потрібно повернутися в дім по взуття, але я боюся туди йти. Згадую, що я схопила сумочку, коли тікала і досі стискаю її в руці.

Треба зателефонувати Моніці! Поспіхом виймаю телефон і набираю знайомий номер. Поки слухаю гудки згадую, що за рогом розташований дитячий майданчик. Йду туди і сідаю на одну з гойдалок.

— Паті? Привіт, подруго! — голос Моніки діє на мене заспокійливо і я полегшено видихаю.

— Моніко, мені потрібна твоя допомога, — кажу одразу.

— Що сталося? — питається насторожено.

— Зак… — затримую повітря на кілька секунд і голосно видихаю. — Він напав на мене.

— О, боже! Паті, ти викликала копів?!

— Ні, я втекла з дому. Моніко, ти можеш забрати мене?

— Так. Так, звісно. Де ти зараз?

— В кінці своєї вулиці. Тут є дитячий майданчик.

— Ясно. Ти там сама? Зака не видно поблизу?

— Сонце, він такий п’яний, що ледве на ногах стоїть, — скрушно зітхаю. — Не хвилюйся, тут я у відносній безпеці.

— Добре. Я скоро буду.

— Дякую, — встигаю їй подякувати до того, як розмова обривається.

Ховаю телефон у сумочку і опускаю очі на ноги. Ліхтар стоїть метрів за п’ять від гойдалки, але світла достатньо, щоб побачити легке почервоніння на колінах. Як він міг подумати, що я… Боже, навіть подумки не можу промовити ту бридоту, про яку говорив Зак.

Ідіот.

Звісно, нам потрібні гроші, але моя гідність не продається. Аж так низько я точно не впаду.

Нарешті образа дає про себе знати і на душі починають шкребтися кішки.

Може зателефонувати Коліну і попросити про допомогу?

Ні-і-і-і. Ні, ні, ні. Рятуватися від одного придурка іншим? Це явно не варіант. Це як замість протиотрути випити іншу отруту.

Плюс своїм становищем я дам Флетчеру ще один привід для кепкування. Тому не варто й думати про нього.

Яскраве світло фар на мить засліплює мене і я інстинктивно прикриваю рукою очі. Автомобіль зупиняється біля майданчика. Приїхала Моніка. Вона виходить з машини і швидким кроком йде до мене. Каштанове волосся розвивається позаду неї. Чорні вузькі брівки насуплені, а губи стиснуті у пряму риску.

— Я летіла сюди на недозволеній швидкості! — вона підходить ближче і вивчає мене поглядом. — Ти як? І де твоє взуття?

— Вдома. Я наче в нормі…

— Що він тобі зробив? — подруга ще раз уважно вивчає мене поглядом.

— Хотів вибити гроші, — хмикаю. — Йому здалося, що я у боса взяла в… — стискаю кулак і показую недвозначний жест біля рота. — Зак подумав, що той заплатив мені за задоволення. Схопив мене за шию…

— Що-о-о?! — мигдальні очі Моніки округлюються. — Господи, Паті… — Моніка прикриває рот долонею і дивиться на мене вражено.

— Я його гепнула сковорідкою по голові, — розповідаю і починаю сміятися. О, привіт істерика. — Як думаєш, він живий?

— Живий. Такі гади живучі. Ходімо краще в машину. На тебе босу сумно дивитися.

Подумки відмічаю, що в салоні набагато тепліше, ніж на вулиці. А ще я змерзла. Від зміни температури хвилями по спині проходить озноб.

— Слухай, без образ, але чого ти маєш вигляд… емммм…

— Повії? — кажу замість неї, а Моніка лишень кривиться і вичавлює з себе винувату усмішку.

— Це довга історія, — відмахуюсь. — Вирішила потріпати нерви своєму босу, а у підсумку сама влипла в неприємності.

— Добре, що тебе поліція за проституцію не прихопила, — хмикає Моніка і запускає двигун. — Поїхали до мене. Я якраз вечеряти збиралася. За тарілкою макаронів з сиром твою довгу історію буде цікавіше слухати.

У Моніки невеличка квартирка на одну спальню, яку вона орендує в будинку на сусідній вулиці. Тут цілком достатньо місця для неї однієї. От би і мені таку.

Вечеряємо у вітальні, бо кухня не розрахована на прийом їжі. Туди вмістились одна тумбочка з вбудованою посудомийкою, холодильник, плита і мийка та й полички з різними дрібницями.

— І що ти тепер? До батьків поїдеш? — запитує Моніка після смачної вечері. Я щойно розповіла їй всі події попередніх днів, включаючи новину про роботу, нового боса і подробиці сутички з Заком. Її погляд з-під лоба змушує мене нервувати.

— Ні, — хитаю заперечно головою. — Вони мене будуть носом тицяти. Як кошенятка, яке нашкодило. Ти ж знаєш мою маму. Вона завжди права. Навіть, якщо це не так.