Глава 10. Напад

Патриція

Нарешті Колін дає мені спокій.

Проводжаю поглядом його високу постать, яка зникає за рогом і аж тоді рушаю до своєї машини. На сьогодні мені з головою стало Коліна, аж занадто. Ще один такий день в його компанії і я з розуму зійду. Ще й ті японці підлили масла у вогонь. Це ж треба! Подумати, що я ескортниця!

Якби я знала, що поїду на зустріч з клієнтами — миттю б переодягнулася. Але ж Колін навмисно мене з собою потягнув, щоб познущатися і покарати за зухвалий вигляд. Тільки-от я не пальцем роблена. Миттю знайшла спосіб, як перекрутити все на свою користь.

Ще б ноги не боліли. Ледве йду, п’яти горять пекельним вогнем, аж плакати хочеться. Мене навіть не тішить той момент, що я вигризла собі десять відсотків прибутку з угоди.

Шкандибаю через парковку до автомобіля, відчиняю дверцята ключем і важко плюхаюся на сидіння.

Фуууух, яке полегшення.

Я скоро буду вдома і зможу забути цей важкий день, як кошмар, який наснився уночі. Тягнуся в бардачок і беру пачку цигарок. Цілий день не курила і навіть нікого не вбила. Значить можу обійтися без тютюну, якщо потрібно. Варто тільки захотіти. Я вже давно перейшла на електронні цигарки, але це все та ж сама залежність. А я ненавиджу бути від когось залежною. Тільки-от життя мене навмисно випробовує на міцність. Живу в будинку хлопця, а свого житла не маю. Працюю на ненависного однокласника. Та й ще ці цигарки! Якесь замкнене коло залежності. Треба щось міняти.

Запихаю ключ в замок запалення, прокручую його, але машина не заводиться. Двигун пихкає, крехтить, тужиться, але діло далі не йде. Пробую ще раз, але результат той самий. Форд ще кілька разів кашляє, чхає і врешті-решт глохне остаточно.

Прекрасно! Просто прекрасно!

Епічне завершення цього відстійного дня!

І що я маю робити? До автобуса я не дійду. Ноги болять шалено. Виймаю телефон і пускаю виклик Заку. Може хоч він мені допоможе. Барабаню пальцями по керму поки слухаю гудки. Аж на шостому він відповідає.

— Заку, чого ти так довго?! — обурення і претензія вилітають першими з  рота.

— Не сварись, кіса, — з гумором відповідає Зак.

Насуплююсь. Якийсь в нього дивний голос.

— У нас, що, знову твої дружки тусять? — прислуховуюсь і чую на задньому фоні музику і як хтось регоче.

— А ти проти?

— Я хочу відпочити після роботи, Заку, — стомлено видихаю. Впираю чоло в долоню і заплющую очі.

— Чудово, кіса! Відпочинемо разом, — каже розтягуючи слова.

— Ти що, напідпитку? — нарешті до мене доходить, що з ним не так.

— А яка вечірка без випивки? — гигикає Зак. — Ей, придурки, все не випивайте! — кричить комусь в будинку, а я аж телефон забираю від вуха, так гучно він волає.

Капець. Поки я на роботі, Зак собі бухає. Відчуваю, як в грудях починає млоїти від злості.

Роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись. Мені потрібна допомога, а посваритись з ним я завжди встигну.

— Заку, в мене машина поломилася. Приїдь по мене.

— Кіса, візьми таксі. Я не в стані кудись їхати.

— Та яке таксі? — обурююсь. — Треба ще мати гроші на таксі!

— Вигадай щось. Ти ж у мене розумничка, — починає цмокати в трубку, імітуючи поцілунок. — Все, я пішов. Чекаю тебе вдома, — обриває розмову і телефон замовкає.

Офігіти! Вигадай щось! Помічник сраний! Як він мене дістав своїми гульками і п’янками. Раніше мене це теж веселило. Аж доки в борги не влізли. Ще й ті його дружки з гурту — справжні нахлібники. Тягаються до Зака тільки через безплатну хавку і пиво на халяву. Набухаються, а потім удають, що працюють над новою піснею. Придурки!

Жбурляю телефон на сусідню сідушку і виходжу з машини. Відкриваю капот, витріщаюся на нутрощі мого Форда. Якісь шланги, штуки різні. Ну, і що тут вийшло з ладу? Дивлюся на нутрощі авто, як баран на нові ворота. Нічого не розумію.

Довбана стара розвалюха!

З пересердя копаю тріснутий бампер і ледь не вию від болю. Аааа! Боже, як боляче! Сльози бризкають з очей і я не витримую, починаю плакати. Сповзаю на підлогу. Ноги болять, аж пульсують. Знімаю туфлі. На п'ятах шкіра здерлась, пухирі лопнули і з ран тече кров.

Стає так себе шкода, аж вити хочеться. Зак чхати на мене хотів, машина здохла, Колін бісить, ноги болять, грошей немає… Якась суцільна чорна смуга.

— Паті?

Я так заглибилась у свої страждання, що не почула, як біля мене виник Колін. От навіщо він тут? Зараз почне кепкувати, знущатися. Колін присідає поруч навпочіпки і легенько торкається мого плеча.

— Що сталося?

— Йди до біса, Флетчере! — схлипую.

— А от і справжня Патриція Пратт. Я вже думав, що сплутав тебе з кимось.

— Чого тобі? — витираю сльози зі щік.

— Чому в тебе ноги в крові?

— Бо я їх натерла. І все через тебе!

— А я тут до чого? — розгублено дивиться.

— Ти потягнув мене на ту зустріч з японцями, від туфель з’явились пухирі, а потім сталось це, — показую на закривавлені п’ятки і роз’ятрену шкіру.

— Знаєш, Паті, деколи твій гонор недоречний. Могла б сказати, що тобі потрібен пластир. Заїхали б в аптеку. Я ж не монстр, Патриціє.

Він встає і зазирає під капот. Мовчки стежу за ним поглядом. Шморгаю носом, витираю його долонею. Також підводжуся і стаю поруч.

— Є надія, що вона поїде? — киваю в бік машини.

— Вона поїде тільки на металобрухт. Їй туди пряма дорога, — захлопує капот і обтрушує долоні. Потім нахиляється, підіймає мої туфлі. — Ходімо, відвезу тебе додому.

— А з машиною що робити?

— У мене є знайомий, перекупник. Поговорю з ним. Може вдасться взяти за неї хорошу ціну. А зараз лишай її тут. Пішли, — розвертається і йде до свого білосніжного Порша.

Швиденько забираю сумочку з салону і замикаю автомобіль на замок. Колін відчиняє для мене дверцята і чекає, поки я дійду.

— Та не буду я гримати дверцятами, — закочую очі і сідаю на сидіння.