Глава 9. Дещо шокуюче

Колін

— Що він сказав? — питає ще раз Патриція, але я навмисно злю її, ігноруючи запитання. Лишень хмикаю і всміхаюся кутиком губ.

— Перепрошую, містере Сан, що сказав ваш бос? — звертається до перекладача, але той мовчить і переводить погляд на мене.

Паті ще більше напружується.

— Вибачте нам! — вичавлює з себе усмішку нашим клієнтам, бере мене за лікоть і відводить убік. — Коліне, — цідить крізь зуби майже пошепки, — кажи негайно, що сказав той японяк! Інакше я валю звідси!

Що ж. Прийшов час погратися з тобою, кицю. Але ми будемо грати за моїми правилами!

— Містер Накамото цікавився скільки коштують твої послуги, — закладаю руки на грудях і дивлюся на обличчя Патриції. Брешу з таким святим виразом обличчям, що з нього можна воду пити.

Її реакція не бариться і брови дівчини лізуть на чоло. Повертає голову в бік Накамото і стуляє губи від злості. Вона аж ротик розкриває від шоку.

— Він що, сприйняв мене за повію?! — шипить обурено.

— Ну, не аж так. За ескортницю, — з усмішкою кажу, насолоджуючись ефектом. Ах, це просто мед по грудях. Солодше тільки какао з маршмелоу. Її реакція перевершила мої очікування.

— Коліне… — скидає пальчик в повітря, погрожуючи мені.

— Містер Флетчер, — зауважую. — Патриціє, наступного разу підбирай одяг відповідно дрес-коду і ніхто не сприйматиме тебе як дівчину за викликом. — А тепер хоідмо. Неввічливо залишати клієнтів без уваги, міс Пратт.

Отак-от, солоденька! Шах і мат!

Залишаю сердиту Патрицію позаду себе і відчуттям неймовірного задоволення повертаюся до японців. Тримаю свою радість всередині себе. Але ж класний у мене настрій! Натхненно спілкуюся з клієнтами, показую документацію об’єкта і проводжу невеличку екскурсію територією. Сабуро задоволено киває, слухаючи перекладача і подекуди зазирає на Патрицію, яка намагається триматися від нас на відстані. Вона люта і показово ігнорує всі норми ділового етикету.

Нічого. Нехай собі злиться. Я зробив, те що хотів — наказав її за порушення дрес-коду. Нехай подумає, якщо в черговий раз захоче втнути якусь дурню.

— Містере Сабуро, гадаю, нам час обговорити деталі угоди, — кажу, коли ми повертаємося на місце зустрічі. — Запрошую вас на обід, — нахиляюся в поклоні, як заведено в їхній країні. — Слідуйте за моїм автомобілем, — показую рукою і ми сідаємо кожен у свій автомобіль.

Патриція сидіть зла і невдоволена. Насупила брови, надула губки. Ох, ти глянь! Яскрава помада вже зникла, залишився тільки рожевий слід від неї. Схоже, мої слова добряче зачепили Паті.

До ресторану їдемо в повній тиші. Але мені це на руку і ніяк не турбує. Нехай краще мовчить, ніж огризається. Хоча її гострий язичок деколи підбурює мене на необдумані вчинки. Як отой вчорашній поцілунок.

Зупиняю автомобіль на паркувальному майданчику ресторану з символічною назвою “Маяк”. Колись це і справді був маяк, але будівля вже давно не використовується за призначенням. Кілька років тому міська влада здала його в оренду і, як на мене, цілком успішно. Власник ресторану постарався на славу і заклад став дуже популярним серед мешканців Чикаго. Адже з вікон відкривається приголомшливий вид на озеро Мічиган, на якому розташоване місто.

— Ти в порядку? — звертаюся до Патриції, яка дивиться у вікно, явно ігноруючи мою присутність.

— З якого дива тебе раптом цікавить мій стан? — огризається. — Якщо боїшся, що я зірву угоду з японцями — то не варто. Я не така дурна, щоб псувати вигідний контракт своїми амбіціями.

— От і чудово, — дивлюся у дзеркало заднього виду і помічаю чорну Тойоту японців. — Ходімо, вони якраз приїхали, — беруся за ручку, щоб відчинити дверцята.

— Але…

Моя рука застигає в повітрі. Повертаю голову в її бік і зустрічаюся з карими дівочими очима.

— Але? — перепитую.

— Я хочу двадцять відсотків від угоди, — закладає руки на грудях. Розщеплена сорочка розсувається в сторони, оголюючи бронзову шкіру і улоговинку між грудей.

Сам того не розуміючи як, але мій погляд падає саме туди.

Трясця!

Дивися дівчині в очі, Коліне! Не будь слабаком! Підіймаю погляд і зустрічаюся з її карими очима.

— Я ознайомилася з деталями договору і сумою, яку отримаєш, — продовжує хитро дивитися на мене. — Двадцять відсотків — не так вже й багато, містере Флетчере.

— А якщо я скажу тобі “ні”?

— Я влаштую в ресторані таку виставу, що ти вже ніколи не побачиш не те що Накамото, жоден японець на цій планеті не захоче мати з тобою справи, Флетчере!

— П’ять відсотків, Патриціє. З тебе досить.

— Двадцять.

— П’ять. Або я тебе звільню. І ти не тримаєш ні копійки.

— Десять. Або і ти не отримаєш ні копійки.

— Гаразд. По руках. Десять.

— Прекрасно! — тріумфує Патриція. — Відрахуєш з тих грошей собі за ремонт бампера, а решту переведеш мені готівкою на картку.

— Тільки тоді, як мине три місяці.

— Що?! — охає.

— А ти думала, я дурний? — роблю наголос на слові “я” і починаю сміятися. — Ти візьмеш гроші і шукай вітра в полі. Ні, дорогенька. Ті десять тисяч я покладу на строковий депозит на твоє ім’я і зняти їх можна буде тільки рівно через дев’яносто днів.

— Ти скотина, Флетчер, ти це знаєш? — дивиться на мене звузивши очі.

— Я бізнесмен, леді, — хмикаю. — То як тобі мої умови? — підіймаю брову.

— Відстійні. Але я згідна, — простягує долоню і ми обмінюємося рукостисканням. Відмічаю подумки, яка ніжна і тепла у неї шкіра.

— Чудово. А тепер ходімо зробимо так, аби Накамото підписав потрібну нам угоду.

— Залюбки, — всміхається Патриція і випурхує з машини.

От вертихвістка! Я ж знаю її. Знаю, що Паті не з тих дурненьких дівчат, які будуть слухати чоловіка роззявивши рота. То як я дав їй себе обкрутити?

Наші ігри, хто кого вжалить болючіше, з кожним разом подобаються мені дужче.

Вона ще в школі вражала мене своєю успішністю і інтелектом. Патриція Пратт — це той випадок, коли природа дала людині не тільки красиву зовнішність, але й розум. Тільки от характером обділила. Дуже вона стервезна. Була в минулому, і як виявляється, є такою й тепер. А ще гонору у неї хоч відбавляй. Деякі речі не змінюються. Як і люди.