Глава 8. Що вони подумали про мене?

Патриція

Я хочу його вкусити! Ні! З’їсти!

Пожувати і виплюнути!

А потім ще стати зверху і розтерти підошвою!

Ненавиджу! Мене аж колотить від злості на Коліна.

Вихором пролітаю повз адміністраційну стійку Брітані і в лічені секунди опиняюся в підсобці. З гуркотом зачиняю двері за собою і тільки тепер можу випустити пару.

Ідіот! Зарозумілий, самозакоханий, самовпевнений шматок лайна!

Підходжу до умивальника і жбурляю в нього брудний посуд від кави.

Сорочку йому купи! Ще чого?! Може ще заплямовану попрати? А потім висушити і попрасувати?!

Придурка кусок!

Починаю ходити кімнатою. Нерви натягнути до максимуму і хочеться одного: помститися Флетчеру за насмішки.

Але ж я сама винувата! Бляха!

Копаю з пересердя диван, що стоїть під стінкою. Наче він причина моєї незграбності.

Все мало бути зовсім не так! Це Колін мав почувати себе незручно в моїй присутності і приховувати своє збудження за маскою врівноваженого боса, а не я виглядати, як остання дурепа!

Згадую своє падіння і хвиля сорому біжить по тілу. Ну як так?! Як можна було так зганьбитися?

Дивлюся на свої ноги. Аж плакати хочеться.

Коліна болять, власна гордість скиглить від приниження, та ще й особливі панчохи подерлись. За них найбільше образливо.

Сідаю на диван, роззуваюсь і стягую з ніг панчохи. Жбурляю їх в смітник. Прощавайте сто баксів! Ви так і не стали мені в пригоді. Я купляла їх з думкою про романтичний вечір, який міг би закінчитися пристрасною ніччю, а у підсумку подерла. І перед ким? Перед чоловіком, якого я б задушила тими капронами, а не дозволила їх з себе зняти.

Шкіра від падіння трішки стала рожевою та й місце удару злегка віддає неприємними відчуттями. Ще синців мені бракувало на колінах.

Зітхаю. Як не прикро, а накази Флетчера мені треба виконувати. Він мій бос. Хочу я цього чи не хочу, а поки я працюю під його керівництвом я повинна йому підкорятися.

Фу, як це непристойно звучить.

Перед тим, як вийти у вестибюль, обзираю себе в дзеркалі. Розчісую волосся, поправляю спідничку і защіпаю третій ґудзик знизу. Маю гарний вигляд, але через насуплені брови і стиснуті щелепи виглядаю злою. Натягнуто всміхаюся, щоб повернути собі гарний настрій і безтурботний вигляд. М’язи обличчя трішки розслабляються. Так краще. Тепер я схожа сама на себе. Майже.

Виходжу з підсобки і йду до Брітані.

— Привіт, — зазираю до її робочого місця. — Що робиш?

— О, Патриціє! — підіймає голову дівчина і розгублено кліпає. — Та так, нічого особливого. А ти чого пронеслась ураганом повз мене? Я думала, мене знесе протягом, — хіхікає Брітані.

— Не звертай уваги, — ухиляюся від відповіді. — Е-е-ем, слухай, де тут крамниця з чоловічим одягом? Містеру Флетчеру потрібна сорочка. Він доручив цю справу тобі. У нього дуже важлива зустріч. Збігай, купи йому потрібну. А я тут тебе підміню. Ок?

Мені взагалі не хочеться нікуди йти, тому вирішую перекласти доручення Флетча на адміністраторшу.

— Справді? — Брітані бере трубку комутатора: — Окей, тільки запитаю якого кольору йому потрібна.

— Стоп-стоп-стоп! — натискаю на важіль, забираю трубку з її рук і повертаю її на місце. От бляха! План не вдався. — Давай краще я. Він зараз такий злий, що я за тебе хвилююся. Картка для оплат у тебе?

— Ага, — киває дівчина.

— Давай сюди, — протягую долоню. — Тільки швидко, бо ще й я з тобою отримаю на горіхи.

Брітані перелякано кліпає і починає метушитися. З третьої шухляди дістає пластикову картку і дає її мені.

— Магазин вкінці вулиці.

— Ясно, — розвертаюся і йду на вихід.

Добре, що хоча б погода сьогодні нормальна. Не дощить, як вчора. Місцями на тротуарі залишились невеличкі калюжі, які я без проблем оминаю. В магазині чоловічого одягу купую білу сорочку для Коліна. Навіть розмір не довелося вгадувати. Як виявилося, містер Флетчер постійний їхній клієнт і вони знають на пам’ять його розмір, смаки і чому він надає перевагу. От і слава богу! Не довелось пріти і ламати голову яку сорочку купити Флетчеру. Розраховуюсь за покупку і повертаюся в офіс.

Від незапланованої прогулянки та й ще без капронок починають боліти ноги. Туфлі стискають стопу, а задник врізається в шкіру, наче в тому місці справді є ряд зубів. Пухир і здерта шкіра мені забезпечені. З ниючим болем в ногах заходжу у вестибюль. Стискаю зуби, але йду з високо піднятою головою.

Потерпи, Паті. Ще кілька секунд. Віддаси сорочку Флетчу і ти вільна. Можна буде заклеїти рани лейкопластерем.

І знову я страждаю через Флетчера! Нова хвиля злості з’являється так само миттєво, як і блискавка на небі в грозу.

Залітаю в його кабінет і не зупиняючись йду до столу. Адреналін притуплює біль і це дозволяє крокувати впевненіше, не звертаючи увагу на неприємні відчуття.

— Твоя сорочка! — жбурляю її на стіл і розвертаюся, щоб піти.

— Ти куди зібралася? — чую позаду себе.

Різко зупиняюся, але так і стою до нього спиною.

— На своє робоче місце, містер Флетчер, — вкладаю все невдоволення і ненависть в останні слова.

— Нікуди ти не йдеш. Ти їдеш зі мною.

Що він сказав?

— Тобто? — повертаюся до нього лицем.

— Ти моя секретарка і повинна робити те, що я накажу, — каже рівно, без емоцій. Розпаковує сорочку і одягає її. Знову я не можу відвести очей від його засмаглої шкіри і офігенних татуювань, якими прикрашене його бездоганне тіло. Щось я не пригадую, що у Флетча були татухи в школі. — Ходімо, — закликає за собою і йде на вихід з кабінету.

Дідько!

Я не хочу нікуди їхати… А-а-а-а… Стомлено стогну. В мене ніжки болять, а цей нелюд навмисно знущається наді мною!

Стискаю зуби і підіймаю підборіддя. Якщо він думає, що зможе мене перемогти чи підкорити — то він дуже помиляється. Скоріше обломить свої бездоганні білосніжні зуби об мене!