Глава 6. Зганьбитися перед босом

Патриція

Від напливу емоцій голова вибухає!

Дивлюся в спину Коліна, який зникає у своєму автомобілі і за хвилину від’їжджає з місця аварії. Задні вогні його крутої тачки розмиває дощ і вже за кілька секунд вона губиться в потоці машин.

Нарешті я можу видихнути.

Мене ще й досі ковбасить від того, що відбулося між нами. Спочатку шок від зіткнення, потім його непристойна пропозиція (яка виявилася фарсом!), а потім взагалі — поцілунок!

Очі на лоба лізуть від усього.

Відкриваю бардачок і серед усього мотлоху намагаюся знайти те, від чого залежна і дуже мрію позбутися. Але от такі тупі ситуації діють мені на нерви і я вкотре зриваюся. Треба буде звернутися в клініку, знайти хорошого спеціаліста. Тільки от де взяти грошей? Якщо у мене навіть на ремонт Форда не має.

Ну, так. До всіх боргів ще й борг перед Флетчером додався. Капут повний!

Тремтячими руками виймаю цигарку з пачки, підпалюю її. Салон наповнюється димом і запахом тютюну.

Заплющую очі. Потрібно вгамувати емоції, але де там! Мене просто розриває зсередини!

Згадую момент приниження, колі Колін розщепив штани. Дрож проходить тілом, а серце так зайшлося, що аж в скронях гупає. Точно тиск піднявся. Я ще занадто молода для сердечних болячок. Ще кілька таких приколів, як оце мені влаштував Флетчер, то мене точно швидка забере.

Мерзотник! Що він собі дозволяє?! Придурка кусок! Покидьок! Навмисно розіграв сцену, щоб познущатися наді мною! А я, як малолітня, повелася!

А поцілунок?!

Торкаюся пальцями губ, облизую їх. Навіть думати про це не хочу!

Але мозок мене не слухає. Він навмисно підкидає дров у вогонь, розбурхуючи ще більше мій схвильований стан. Мій старенький Форд перетворюється на машину часу і в пам’яті виникає спогад, який я дуже б хотіла забути. Я і Колін десять років тому. Цей самий Форд, подарунок батьків на шістнадцятиріччя. Ми сидимо в ньому, як от сиділи ще десять хвилин тому. Я за кермом, він — поруч. За межами авто шум і гам, гучна музика, вечірка йде повним ходом. Святкування мого дня народження. Не пам’ятаю, як на ній з’явився Колін, але добре пам’ятаю поцілунок який стався зовсім неочікувано для мене. Тоді Флетч цілував мене м’яко, ніжно, трохи сором’язливо, але я точно пригадую свої відчуття…

Мені сподобалось!

Як і зараз.

Але теперішній поцілунок не порівняти з тим. Сила, влада, домінування… Усе це я відчула, коли його губи заволоділи моїми. На мить я перетворилася на чихуахуа, яка тремтить навіть від того, що дихає.

Розплющую очі і глибоко вдихаю. Знову облизую губи, на яких ще й досі відчувається смак чоловічого парфуму.

Не хочу усвідомлювати, але факт залишається фактом: цілуватися Колін вміє. А ще гидкіше миритися з тим фактом, що він цілується краще за Зака!

Та й взагалі. У мене є хлопець. Між нами є почуття. Ми живемо разом. А Колін Флетчер лишень мій бос. Ненависний бос. Начхати, що він красунчик, зі спортивною статурою, сексуальним голосом, звабливими губами, міцними руками, блискучим чорним волоссям… Ой, все, годі! Щось ти Патриціє, замріялась. Запам’ятай: ти його ненавидиш. Крапка.

Стріпую головою, щоб позбутися мани під назвою “Колін Флетчер”.

Час додому. Провертаю ключ в замку запалювання. Форд ричить і кашляє, але зрештою мотор оживає. Вливаюся в потік автомобілів і рухаюся звичним маршрутом.

Завтра у мене перший робочий день під керівництвом дурбелика Флетча. Нехай тільки викине якийсь коник! Я завжди зможу плюнути йому в каву, якщо він допече мені. Починаю всміхатися з картинки, яка яскраво вимальовується в голові. Непоганий бонус, як на мене.

Зранку прокидаюся від настирливої мелодії будильника. О-о-о-ох! Та замовкни ти вже, господи! Натягую на голову подушку, але сон вже й так помахав мені ручкою і зник за обрієм. Важко зітхаю, змушую себе сісти на ліжку.

Ненавиджу ранки! А ще такі ранні підйоми, як сьогодні!

Лишень шоста година!

Беру телефон і вимикаю будильник. Потираю очі, позіхаю і знову падаю в подушки. Як спати хочеться… Зак зі своїми дружбанами до пізнього вечора тусувався, бринькали щось там в гаражі. В мене останнім часом складається враження, що вони збираються, щоб в черговий раз накидатися.

Дивлюся на порожню половину ліжка, де б мав зараз сопіти у дві дірки Зак. Сто відсотків відключився на канапі. Та й біс із ним! Не збираюся псувати собі настрій з самого ранку. У мене сьогодні перший робочий день під керівництвом Коліна Флетчера. А він ще той мудак. Ось де мені будуть потрібні нерви. Мі-і-і-цні нерви, як корабельні канати.

Ой, краще не думати, що мене чекає. Бо уява малює одні сварки, погрози і істерики.

Скидаю з себе ковдру і чимчикую в душ. Сушу волосся, наношу макіяж, роблю укладку. Повертаюся у спальню і зупиняюся навпроти відчиненої шафи. Треба одягнути щось відповідне посаді. А що носять секретарки, якщо їм не під шістдесят? Задумуюсь на хвильку. Перебираю в пам’яті усі державні установи, в яких коли-небудь доводилось бувати. Але щось нічого не пригадується. Звісно, що до великих босів і директорів я не попадала. Тому пам’ять не може нічого пригадати. А що на рахунок сцен з фільмів про босів і підлеглих?

Хм… Хитро примружую очі і лукаво всміхаюся. Ой, Коліне! Влаштую я тобі справжнє випробування! Подивимось, як відреагує мій бос на моє вбрання.

На обличчі з’являється зловтішний вираз обличчя.

Флетчер думає, що загнав мене в кут?

Дідька лисого!

Він нізащо не примусить мене виконувати свої забаганки! Інакше я не буду собою! В мені норову хоч відбавляй. А що, ми живемо у двадцять першому столітті і кожен має право на вільне висловлювання і власну позицію.

Беру з полички свою найкоротшу спідничку. Вона прямого класичною крою і як вимагає офісний стиль — чорного кольору. З комода дістаю панчішки, під кодовою назвою “для того самого моменту”. Настав ваш зоряний час, дорогенькі. Чорні, з візерунковою гумочкою згори, край якої визирає з-під долівки спідниці, варто лишень мені отак леге-е-е-сенько нахилитись чи трішки присісти.