Глава 5. Смак спогадів

Колін

Дивлюся, як зачиняються двері за Патрицією.

Хмикаю з певною іронією.

Відкидаюся на спинку крісла і закладаю руки на потилицю. Оце мені доля приз за терплячість підкинула.

Нарешті і на моїй вулиці почалося свято. І воно триватиме стільки, скільки я захочу. Відпускати Патрицію я не збираюся.

Ох, скільки у мене тепер можливостей! Мама рідна!

Я не заздрю Патриції. Помста буде солодкою. Принаймні для мене.

Беру трубку комутатора і викликаю Брітані.

— Так, сер! — слухняна дівчинка відповідає одразу.

— Брітані, повідом, що співбесіда закінчена. Інших я не прийматиму.

— Добре, сер. Ще щось?

— Міс Пратт залишила документи?

— Ой! Вона так поспіхом вийшла, що я не встигла гукнути її.

— Брітані, Брітані, Брітані… Ти мене розчаровуєш, — важко зітхаю.

— Прошу вибачення, містере Флетчер. Я негайно виправлю свою помилку.

— Будь хорошою дівчинкою, Брітані. Зроби це.

Повертаю трубку на місце. Ця малеча така покладлива, як теплий пластилін, можна ліпити з неї що завгодно. Але вона мене не цікавить. Занадто вона юне створіння.

Інша справа Патриція. Ця дика й норовлива конячка не дасться просто так в руки. Але я докладу максимум зусиль, щоб поставити її на місце. Мені вистачить терпіння накинути на тонку шийку ласо і приборкати її.

Дивлюся на годинник. Ще є трохи часу, щоб підготувати документи на здачу нерухомого майна в оренду. По суті, цим мають займатися мої рієлтори, але зараз всі зайняті клієнтами і відсутні в офісі. А папери мені потрібні негайно, хочу їх взяти з собою на зустріч з потенційними клієнтами. Зазвичай мені одразу вдається домовитися з орендодавцями. Тим паче коли мова йде про вигоду для мене.

Від роботи мене відволікає дзвінок комутатора. Знімаю трубку.

— Так?

— Сер, я зателефонувала міс Пратт, вона має повернутися.

— Гарна робота, Брітані, — кладу трубку і всміхаюся сам до себе.

Як вчасно. Патриція вихвалялася своїми здібностями. Що ж. Матиму нагоду перевірити її можливості.

Пускаю на друк примірники угод, складаю їх в теку. Збираю особисті речі і покидаю кабінет.

Затримуюся перед виходом. Дістаю цигарки і підпалюю одну. На небі збираються чорні хмари. Вітер жене їх з півночі, а це завжди до затяжної зливи. Не встигаю докурити, як перші краплі падають на землю. Гашу недопалок і поспіхом ховаюся від дощу в автомобілі.

Бррр, ну і погодка! З неба ллє тонна води, бо склоочисники не встигають згрібати її з вітрового скла. Беру телефон, щоб набрати клієнта з яким у мене запланована зустріч. Але глухий удар в зад штовхає автомобіль і мене разом з ним трішки вперед, телефон випадає з рук.

Трясця твоєї матері!

Це що за фігня?!

Мій новенький Порш постраждав через якогось криворукого водія! Я ж його тільки того місяця з салону взяв!

Злість запалює в мені бомбу з негативу і агресії. Стискаю з силою кермо. Так, треба тримати себе в руках. Дивлюсь у дзеркало заднього виду. Позаду мене стареньке авто, а за кермом, здається, жінка.

Чудово. Просто чудово!

Якесь мале дівча на татковій таратайці! Відшкодовувати збитки їм доведеться довго. Виходжу в дощ і з розмаху гримаю дверцятами. Оглядаю тріщину на бампері. Не дуже вже й страшно виглядає, як я собі думав.

Озираюся на винуватицю аварії. Схоже, що синій Форд був не в найкращому стані ще до зіткнення, а зараз його вигляд вкрай жалюгідний. Йду до водійських дверцят. Треба скоріше вшиватися з-під дощу, а то я так до трусів змокну.

— Міс, з вами все гаразд? — Зазираю у салон, але крізь затемнене бічне вікно нічого не видно. — Міс? — стукаю по склу.

Воно починає опускатися і я офігіваю від побаченого.

Хочу розсміятися вголос, але стримую себе.

Оце так-так!

Та я просто найщасливіший чоловік у цьому місті. У переносному сенсі.

Чи все ж таки ні?

— Міс Пратт! Моє шанування! — глузливо всміхаюся. Патриція ошелешено зиркає на мене. В її очах читається ненависть і страх.

— Коліне, я не знаю, як так вийшло… — лепечуть її губи, а мені до лампочки її пояснення.

Обходжу автомобіль з іншого боку і сідаю на пасажирське сидіння. Господи, ну і розвалюха у неї, а не машина!

Патриція вражено дивиться на мене. Ще б пак! Тепер вона винна мені. І схоже, саме цей факт бентежить її найбільше.

— Ну, що Патриціє? Як будемо вирішувати ситуацію, що склалася? — дивлюсь прямо їй в карі очі. — Ремонт мого автомобіля обійдеться приблизно в десять тисяч.

— Десять тисяч?! — її брови стрибають на чоло, а очі округлюються до небачених розмірів. — У мене немає таких грошей. Коліне, може якось домовимось? — благальні нотки в її голосі додають мені впевненості.

Яка краса! Просто чудо із чудес!

Переможна посмішка торкається кутиків моїх губ.

Час розважитися, лялечко!

— Тоді доведеться сплатити борг іншим чином, — опускаю руки на ремінь, брязкіт пряжки лунає в тиші салону. — Готова відробити? — не відводжу очей з Патриції, а сам тим часом розщипаю ґудзик і блискавку на штанах.

Ка-а-айф!

Боже, який кайф бачити Патрицію безпорадною. Сидить і дивиться на мене з відкритим ротом. Тільки віями нафарбованими кліпає. Погляд такий, наче вона горилу в балетній пачці побачила.

За вікном валить дощ, барабанить по стелі і металевому кузову цієї таратайки, а я подумки тішуся, що все так гарно склалося. Якраз мені на руку! І як тут не тріумфувати?

Ох, Патриціє! Якби ж ти бачила себе в цей момент!

Красиве жіноче обличчя зафарбовується усіма кольорами веселки: біліє, червоніє, зеленіє. Такий ідіотський вигляд ніяк не в’яжеться з гоноровою Патрицією Пратт, якою я її пам’ятаю і якою вона звикла бути. Судячи зі ступору, Патриції не доводилось так низько падати, як зараз.

Її погляд переходить з мого обличчя на руки, які я тримаю на ширінці. Не поспішаю її розщипати. Насправді я лишень хочу подраконити свою колишню однокласницю. Ніякої відплати мені не потрібно. Тим паче, що мій автомобіль застрахований.