Глава 1. Нова посада

Уляся Смольська

"НЕНАВИСНИЙ БОС"

Дана книга являє собою художній твір. Всі імена, образи, місця і події є плодом авторської уяви або були використані без умислу. Можлива схожість з реальними людьми, як живими, так і померлими, місцями дії або подіями є результатом сугубо випадкового збігу обставин.

Ненависть чи кохання... Що сильніше?

Патриція

Це мій останній шанс.

Якщо я  ще й тут зазнаю невдачі — я не знаю, що зроблю.

Дивлюся на монітор ноутбука, де відкрита моя електронна скринька. Перед очима блимає курсор. Здається в такт моєму серцебиттю.

Роблю глибокий вдих і натискаю “Відправити”.

Все. З богом!

Тільки б моє резюме їх зацікавило. Боженько, допоможи, молю! Мені кров з носа необхідна ця робота. Це останній мій шанс на більш-менш престижну посаду і відповідну зарплатню. Інакше доведеться йти працювати касиром в супермаркет чи оператором на заправку. А мені цього ой як не хочеться. Я ж не дарма вчилася п’ять років в університеті, щоб йти хтозна-куди.

Опускаю кришку ноутбука і заплющую очі. Далі від мене нічого не залежить. Можна йти готувати їсти, мити гору посуду і робити інші невеселі хатні справи, які заганяють мене в ще більшу депресію.

З гаража лунають звуки електрогітари. Закочую очі, зістрибую з дивану і прожогом лечу туди.

— Заку, може б ти нарешті взявся за пошуки роботи! — кричу голосно, щоб він почув мене крізь гучну мелодію гітари.

— Я не в настрої, — каже крізь зуби, які тримають фільтр від цигарки.

Він навіть не дивиться на мене. Сидить з опущеною головою і пялиться на пальці, які перебирають струни.

Грррр! Як мене це дратує!

— То йди хоча б посуд помий! Чи в маркет сходи за продуктами! — відчуваю, як нерви натягуються і скоро мені урветься терпець. Привіт новий скандал.

— Кіса-а-а, — він поволі підіймає голову і випускає дим. — Ця хрінь мене пригнічує. Я митець, кіса. Який посуд, ти про що?

Тягнеться по пляшку з пивом і робить кілька великих ковтків.

— Заку, якщо ти не піднімеш свій зад і не підеш по продукти, то митець залишиться сьогодні без вечері! — кричу на весь гараж.

Розвертаюся на п'ятах і шурую в дім.

Як він мене дістав!

Цілий день — бринькає на гітарі в гаражі. У нього, бачте, затяжна творча криза. А я, як той загнаний олень, мушу тримати на собі весь будинок. А він, між іншим, йому в спадок від бабусі дістався, а не мені!

Йду на кухню. В умивальнику гора брудного посуду. Впираюся долонями в край тумби. Погляд ковзає по брудних тарілках, на яких засохли залишки пасти з сиром і по заплямленим склянкам. Вчорашні посиденьки Зака з друзями закінчилися п'янкою. Гриміли своєю музикою майже до ночі. Добре, що сусіди копів не викликали.

Потираю обличчя руками.

Я втомилася.

Не так фізично, як морально. Не так я уявляла спільне життя з чоловіком. Весь побут на мені. Ще й платіжки за комуналку погашай. Зак всівся мені на шию, сидить без роботи вже шостий місяць. Раніше, хоч з бару приносив якісь копійки, де по вечорах виступає їхня група. Але зараз і того немає.

Ще й мені не щастить у пошуках роботи. Наче закляв хтось. Останній варіант — агенція нерухомості, куди я щойно відправила резюме. Там є вільна посада. Компанія “Траст комершал” остання в місті, яка обіцяє повний соціальний пакет, хорошу оплату і восьмигодинний робочий день. Якщо й там зазнаю невдачі, то вже я впаду в депресію.

Якраз домиваю посуд, як чую з кімнати мелодію свого мобільного. Швидко вимикаю воду і з рушником в руках біжу в кімнату. На екрані показує номер, який не внесений в мою телефонну книгу.

— Алло! — хапаю ще мокрими руками телефон. Підпираю його плечем, щоб витерти руки.

— Добрий день! Патриція Пратт? — діловий жіночий тон змушує затамувати подих.

— Добрий, так, це я.

— Це компанія "Траст комершал". Ми отримали ваше резюме і воно нас зацікавило. Ви можете приїхати за годину на співбесіду?

— За годину? — гублюся.

— Так, ваше резюме останнє і співбесіда вже розпочалася. Тож якщо ви зацікавлені в посаді — покваптесь.

— Окей, дякую. Спробую встигнути. До побачення!

Фух! У мене на все лишень година! Помити волосся я вже не встигну, як і нанести нормальний макіяж. Стрілою лечу у ванну, по ходу забігаю у спальню за одежею. Господи, ну чому тут завжди гармидер?! Коли жила з батьками в моїй кімнаті можна було музей робити, а речі в шафі лежали акуратно покладені та й ще по кольорах! Спільне життя із Заком змінило мене не в кращу сторону.

Знаходжу свою блакитну сорочку десь на стільці під купою одягу. Дідько! Її наче хто пожував і виплюнув, аж дивитися боляче, така вона пом'ята.

Праска, де праска?! Мечуся по спальні в пошуках. Зазираю на шафу, під ліжко, дивлюся на підвіконні. Зрештою знаходжу її на комоді. Як я не побачила її одразу?

Швиденько прасую сорочку, одягаю її ще теплою. Так, тепер потрібно підібрати низ. Штани чи спідниця? Ох, вже цей діловий етикет! Нехай буде спідниця. Беру темно-синю, класичного стилю. Вона однотонна і довжина трохи вище колін.

Дивлюся на годинник на руці. От дідько! Вже п'ятнадцять хвилин минуло! Аааа, я не встигаю!

Біжу у ванну, вмиваюся, чищу ще раз зуби. Малюю вії тушшю, на губи наношу блідо-рожеву помаду. Досить цього! Поспіхом причісую своє чорне довге волосся. З розпущеним не вийде піти, тому зав'язую на маківці хвіст. Одягаю срібні сережки у вигляді кілець, бризкаю свої улюблені парфуми. Вони гарно пахнуть персиком.

Хапаю телефон, беру сумочку, ключі від свого Форда.

— Заку, я поїхала на співбесіду! — кричу з коридору, взуваючи туфлі. — Побажай мені успіху!