Розділ 10

Двері ліфта роз’їхалися, і я вийшла та повернула в бік потрібної квартири. В одній руці я тягнула валізу, а в іншій тримала пляшку дорогого шампанського, яке я, до речі, хотіла відкрити в якийсь особливий день. Але чим у принципі цей не особливий?  

Опинившись біля потрібних дверей, я зупинила валізу біля ніг та вільною рукою клацнула на вхідний дзвінок. Пролунав короткий звук, і за хвилину відчинилися вхідні двері. 

— Катю… 

— Привітик, моє єдина Надіє. Впустиш? — посміхнулася я шокованій дівчині. 

Надін здивовано кліпнула очима й, отямившись, впустила мене всередину квартири. 

Я залишила валізу біля входу, а сама пройшла далі. 

— У тебе роззуватися чи можна в чому прийшла? — озирнулася на дівчину, що зачиняла двері. 

Її темно-вишневе волосся було заплетено в пучок. А сама вона була в зручному депресивному одязі, і точно не очікувала гостей.  

— Я тобі зараз дам капці, — сказала вона й нагнулася до комоду. Витягнула звідти пару взуття, і я перезулася. 

— Ти дуже гостинна, — усміхнулася я, на що Надін ледве помітно вигнула брів.  

Я пройшла вглиб квартири. І завалилася на найближчий диван, поставивши пляшку на підлогу. Пролунали кроки, і Надін сіла на сусіднє крісло.  Ми мовчали, поки я відкинула голову на м’яку спинку, а Надін дивилася на мене. 

— Хочеш дізнатися, що я тут забула? — усміхнулася я із заплющеними очима. 

— Можеш не говорити, — сказала вона. 

Я розплющила очі та подивилася на неї. Її обличчя не було ні задоволеним, ні роздратованим. Здавалося, що їй все одно, що до її додому припхалася нагла родичка її подруги. 

— І що, навіть не поцікавишся, чому я з речами? 

Вони видихнула. 

— Чому ти з речами? — запитала вона. 

— Не повіриш, — широко усміхнулася їй. — Тому, що я залишилася безхатня. 

Її обличчя витягнулося. 

— У сенсі? 

Так. Важко уявити, щоб Катерина Гординська опинилася в такій ситуації. 

— Ну, дивись. Мене можна вважати бездомною, якщо мій колишній викинув мої ключі від квартири в канаву, а батьки хочуть видати мене заміж за якогось лівого чувака? 

Вона на мить завмерла й нахмурила брови. 

— А змінити замок? 

— Він на даний момент змінюється. Але я не хочу туди повертатися, — знизавши плечима, відповіла я.  

— Чому?  

Я закотила очі та великодушно вирішила пояснити: 

— Ну хіба не зрозуміло? Не хочу, аби батько в найближчі дні дізнався, де я.  

— Ясно, — кивнула вона. 

Скільки можна відповідати однослівно? Та... Надін точно не схожа на жодну з моїх подругу. Хоча... Вона єдина, хто слухає мене, на відміну від них. Але, з іншого боку, хочеться відволіктися від свого… Але й хочеться, аби вислухали.  

Господи! Я починаю думати, як депресивний підліток. 

— Я б сказала, похмуро. На моє життя насуваються грозові хмари, — понуро зітхнувши, я змахнула рукою над головою. 

Надін задумливо кивнула й втупилася кудись позаду мене. Я важко видихнула та глянула у вікно на пейзаж, що відкривався. Запанувала комфортна тиша. Ми мовчали, кожна думаючи про щось своє. Надін наче взагалі думками була в іншому місці. Я ж… Мої думки були навколо того, як мені виплутатися з цієї дупи. 

І як би я не думала й зараз та до цього — нічого не приходить в голову. Єдиний вихід із мінімальними втратами для мене — це вибрати самій якогось чоловіка. Але… Немає кого. Про колишніх я взагалі не думаю, тому що, по-перше, — це табу — повертатися до того, з ким не вийшло один раз, і, навіть якби я один раз в житті зробила виключення, ми розійшлися найгіршим методом. Тож ні. Лишається шукати. Але як я зрозумію, що зможу терпіти якогось мужика, якого буду знати в найкращому випадку хоча б тиждень?

Ні. Ні! Якщо я зараз буду про це думати, у мене голова трісне! Все завтра. А сьогодні треба насолодитися останнім спокійним днем.  

Я перевела погляд на Надін та прокашлялася, аби вона звернула на мене увагу. Дівчина декілька разів кліпнула та перевела на мене нечитаючий погляд. 

— То не виженеш мене? — спитала я. Не має сил шукати ще нічліг, а готелі я відразу виключила. Мене так набагато простіше знайти. 

— У мене тісно… — невпевнено промовила Надін, і не заперечуючи, і не погоджуючись. 

— Я худа як тріска, поміщуся, — запевнила я її. 

— Тоді залишайся, — видихнула вона. 

— Супер! Тоді неси келехи, будемо випивати. 

— Я не п’ю… 

— Я не алкаш, щоб пити одна. Принеси тоді собі води хоча б чи що там у тебе є. Але в келих. 

Надін кивнула й, поки вона була на кухні, я відкрила шампанське. 

Коли вона прийшла з двома келихами, один з якимось соком, а інший порожній для мене, до мене подзвонили.