Розділ 5

Я мовчки спалювала його поглядом. Хлопець побачив, що я не чиню опору, підійшов ближче, і перш ніж він встиг доторкнутися до мене, я раптом вдарила його гострим носком своєї туфлі. 

Влад зігнувся, схопившись за ногу. Я гулко видихнула й рукою змахнула волосся. Мої крихітки ніколи мене не підводили. Ось що значить купувати якісне взуття. Ними можна вбивати, якщо дуже захочеться. 

— Що ти робиш?! Який у тебе біс вселився?! — проскімлив хлопець, розтираючи забій. 

— Хм… Я сама кого хочу вселлю! Знаєш, коли киць розізлити, вони замість того, аби муркотіти можуть палець відкусити й очі видряпати, — солодко посміхнувшись, промовила я. 

— Ти через це так розлютилася? Добре, вибач. Не називатиму більше так… 

— Це був аванс. 

— Аванс?.. 

— Так, любий, — зробила крок у його бік.— Пам’ятаєш, на початку наших «відносин» я тобі сказала, що не потерплю, якщо ти вирішиш розважатися з кобилами. 

— Пам’ятаю. Але до чого?.. — адамове яблуко смикнулося, і Влад не знав куди дивитися. 

— А що очі так забігали, солоденький? Думаєш, я не помічу, що ти сховав горловиною гольфа засос? Або, можливо, не відчую, що в твоєму роті смак чужої жінки? За дурепу вирішив мене тримати? 

— Катю, що ти таке говориш? Яка жінка? Який засос?.. 

— Хм, тобто ти не запізнився після зустрічі із своєю лівою бабою і просто так в жару вдягнув гольф? 

— Так, — кивнув він мені як іграшка-болванчик у машині. 

Я показово видихнула й посміхнулася хлопцеві. Потім зробила крок вправо, відкриваючи доступ до виходу. 

— Пішов до бісової матері, поки я тобі даю таку можливість. Якщо ти цього не зробиш, мої брати не просто відіб’ють усе твоє найцінніше, а й відріжуть зрозумів? 

Влад змінився в обличчі. 

— Будь що, і ти відразу лякаєш зв’язками. Саме тому в тебе немає ні друзів, ні того, хто тебе полюбить! Жоден хлопець, що підбиває до тебе клинці, або вже спав із тобою, не любив тебе. Таку як ти неможливо любити!   

Я голосно засміялася, від чого очі засльозилися. Я видихнула й обережно прибрала вологу. 

— Серйозно? Цим мене будеш лякати? «…не можливо любити», — перекручуючи його слова, надула губи, зображуючи смуток, а через п’ять секунд витягнула обличчя в образі стерви. — Три рази ха! Думаєш, хлопчику, це мене використовували? Ти помиляєшся. Я ні тебе, ні кого іншого з них ніколи не любила. Навіть закоханості не було. Тож, вітаю! — я гучно поплескала в долоні. — Тебе, як і усіх, використали, як потіху в ліжку. Тому не зазнавайся. Ти був десь на… — закотила очі наліво й, витягнувши руку, загнула мізинець та великий палець, — …трієчку. Якраз на днях планувала тобі подякувати за твої «потуги», але на цьому все. Та завдяки тобі це пришвидшилося, — посміхнулася, дивлячись, як хлопець випростався. 

— Знаєш, бути з тобою не було задоволенням. Ми бачилися від силу три рази на тиждень і тільки тоді, коли твоїй персоні було зручно. Ти навіть не жінка… Ти черства як сухар. 

— Все сказав? — сухо запитала я. 

— Та пішла ти! — викрикнув він та пройшов повз мене, і коли він відчинив двері, я добавила: 

— О-о-о, і ще дам тобі пораду з жіночої солідарності, — я обернула до нього голову, ангельські посміхаючись в його розлючене ненавистю обличчя. І прикривши ребром долоні губи чутно прошепотіла.  — Але тільки по секрету. У дівчини між ногами є така маленька горошинка. Запитай у дяді гугла, що з нею потрібно робити. І тоді ти будеш шість із десяти в тому, на що ти здатен. 

Його обличчя перекосило й, пославши мене в самі потаємні місця, він грюкнув дверима. Але я навіть не здригнулася. 

Дивлячись на двері, я від усієї душі обсипала його прокльонами. 

Та як він посмів! Вилупок безрукий! Усе в мені клекотало, аби відбити йому всі органи. Але я не хотіла робити шум в день весілля брата. Та якби не це, я би перетворила його в фарш! 

Жовч підступила до горла. Ненавиджу, коли до мене торкаються бабії! Шалава чоловічого роду! Трясця! Якщо я зараз не помию руки та не прополощу рот, мене вирве. 

Я швидким кроком пішла до ванни, що була в цьому ж приміщені. 

Аби я ще колись цілувала хлопців! Ніколи! Як подумаю, де міг бути це рот! 

— Дідько! — крикнула я, коли, відчинивши двері, побачила, що, спершись на раковину, стояв… 

— Не такий я вже й дід, — усміхаючись сказав Емір.