Розділ 25

Субота. Вітер був теплим, але не літнім — таким, як перед грозою.

Вона поверталась з магазину, з паперовим пакетом у руках, і в голові крутились прості буденні думки: що приготувати, як не забути про звіт…

І тут він з’явився.

Просто стояв біля її під’їзду.

Без попередження. Без дзвінка.

— Привіт, — сказав Вадим, і в його голосі було все: дорога, мовчання, страх, і щось більше.

— Що ти тут робиш? — її голос затремтів. Вона не очікувала. І водночас — чекала щодня.

— Приїхав. Бо не міг більше не бачити тебе.

Пакет вислизнув з рук.

Апельсини покотились тротуаром, але ніхто не звернув уваги.

Вони просто дивились одне на одного.

— Я думала, ти… — вона ковтнула повітря. — Що ти залишив це там.

— Там залишилась справа. А ти — ні.

Мовчання.

Люди проходили повз, місто шуміло, хмари збирались над дахами, але це вже не мало значення.

— Я знаю, що це не просто. І я сам не простий. Але… — він зробив крок ближче. — Я кохаю тебе, Віко.

Вона відчула, як всередині щось зрушилось. Як відтепер усе стане інакше.

— Ти не маєш говорити це зараз, — прошепотіла. — Може, я вже інша…

— Ти — справжня. І я це бачив там. Під час справи. Після неї. У кожному твоєму рішенні. У кожному слові.

Вона усміхнулась крізь сльози.

— Я теж.

— Що?

— Я теж тебе кохаю, Вадиме.

Він доторкнувся до її щоки, обережно, ніби боявся, що вона зникне.

І вона дозволила собі знову відчути — тепло, безпеку, спокій.

Поцілунок був не таким, як тоді — не раптовим, не на зламі.

А впевненим.

Як початок чогось довгого.