Розділ 22

У відділку панувала тиша. Так буває тільки після бурі: всі живі, але надто втомлені, щоб говорити.

Артур Мироненко, а точніше — Орест Марчук — зізнався в усьому. Не одразу. Але під тиском фактів, показів Каті, флешки з доказами — розсипався.

Його мотиви не вкладалися в звичайну логіку. Він не просто знущався — він знову й знову відтворював свої «дослідження», вивчаючи жертв, граючись їхньою свідомістю. Катя стала останньою. Бо цього разу він потрапив на двох, що не здались: її — і Вікторію.

Вадим ішов коридором відділку повільно, зупинився перед її кабінетом. Двері були прочинені.

— Можна?

Віка підняла очі. Стомлена, але красива. Така… справжня.

— Можна, — всміхнулася. — Заходь.

Він сів навпроти. На столі лежав її жетон — повернений, знятий. Символ завершення.

— Я їду, — сказала вона першою. — Завтра. Потягом.

Він кивнув. Всередині все стискалось.

— Ти… все одно повернешся до Києва, так?

— Так. Але… не забувай, я не тікаю. Просто закриваю коло. Справу — і себе в ній.

— Справу ми закрили разом, — сказав він тихо. — І я… не хочу, щоб це було все.

Віка підвела погляд. М’який. Несміливий.

— Я теж не хочу, — прошепотіла. — Але не знаю, як жити з усім цим. І з тобою — теж не знаю.

Він підвівся. Обійшов стіл. Зупинився перед нею.

— Я знаю, — сказав він. — Не одразу. Не легко. Але з тобою — знаю.

Її пальці стиснули його. Мовчки. І потім вона встала.

Вадим нахилився ближче.

— Якщо скажеш «ні», я відійду, — прошепотів. — Але я дуже хочу…

Вона мовчала. Потім торкнулася його обличчя — обережно. І поцілунок трапився сам по собі. Ніжний, затяжний, наповнений усього: болю, втрати, надії — і любові.

Поцілунок, після якого все ставало інакшим.

⸻

Вони стояли поруч. Вона притиснулась лобом до його плеча.

— Я поїду. Бо мушу. Але… я не закриваю двері. І ти це знаєш.

— Я знайду тебе, — відповів він.

І вона знову усміхнулась. І цього разу — по-справжньому.