Розділ 21

На дачі було темно. Пилюка зависла в повітрі, пахло затхлістю, але десь попереду блимало слабке світло. Вадим рухався попереду, Віка — слідом, тримаючи зброю напоготові.

Дерев’яна підлога скрипіла. Кожен крок лунав надто голосно.

— Катя? — Віка крикнула, голос зрадницьки затремтів. — Катю, це поліція!

І тоді — тиша.

А потім: слабкий жіночий голос, розбитий, хрипкий:

— Я тут…

Вони знайшли її в задній кімнаті. Худенька, знесилена, але жива. Катя сиділа на підлозі, загорнута в стару ковдру.

— Все добре, — шепотіла Віка, кидаючись до неї. — Ти в безпеці. Тебе знайшли.

Катя розплакалася. Ридання, здавалося, виривалися з самих легенів.

— Він сказав, що ви не прийдете… що я тут згнию… — шепотіла вона.

— Хто? — м’яко, але твердо спитав Вадим.

Катя відповіла не одразу. Вона дивилася на Віку. Довго. З якоюсь майже дитячою довірою — і болем.

— Він знав її, — прошепотіла. — Здавна.

⸻

Його знайшли у підвалі. Артур Мироненко — чи Орест, чи хто б він там не був — сидів на старому кріслі, спокійний, наче все сталося не з ним.

— Ви прийшли, — мовив він, посміхаючись. — Я знав, що Вікторія все згадає.

Віка зробила крок уперед.

— Я згадала. Все.

Спогади луснули в її свідомості, наче вітраж: уламками, яскравими і болючими.

Дитячий табір. Вечори «психотерапії». Артур, молодий, усміхнений. Його «ігри». Його голос. І те, як він знищував кожного, хто був слабший.

— Ти був першим, хто зламав мене, — сказала вона тихо.

— А ти — першою, хто вижив, — відповів він з посмішкою. — Мені було цікаво, як ти виростеш. І знаєш, мені подобається результат.

Вадим уже стояв поруч із ним, наручники в руках.

— Годі, — буркнув він. — Ви арештовані. За викрадення, насильницьке утримання, психологічний тиск…

— За те, що змусив вас згадати, хто ви є? — перервав той. — За те, що зламав Вікторію вдруге?

⸻

Він не чинив опору. Просто йшов, з дивною гідністю. Катю забрали медикам. У неї буде довга реабілітація. Але вона жива. І головне — говорить.

Вона підтвердила усе:

— Я дізналася, хто він. Побачила його фото в старих матеріалах. Спершу подумала, що це збіг. А потім… я почала з ним грати. Писала йому, ніби я теж «жертва», що потребує його допомоги. Він повірив. Запропонував зустрітися. Я знала, що це небезпечно, але… я хотіла, щоб він заплатив. Як і вона.

— Вона?

Катя глянула на Віку.

— Я знайшла її в новинах. Колишня вихованка. Я знала, що ви — вона. У вас такий самий погляд. Люди, які пройшли пекло, дивляться по-іншому.

⸻

Пізніше, коли вечір накрив місто, Віка і Вадим стояли на балконі. Вона курила — вперше за довгий час. Вадим мовчав. Просто стояв поруч.

— Я знала його ім’я. Колись. Але витіснила, — промовила Віка. — Знаєш, це як… тріщина в голові. Ти все пам’ятаєш, але не хочеш вірити.

— А тепер?

— Тепер я знаю, що вижила. І… що більше не боюсь.

Вадим подивився на неї довго.

— Ти сильна, Віко.

— Я просто більше не сама.

Він нахилився ближче. Її пальці мимоволі торкнулися його руки. Доторк — мов іскра.

Але поцілунок був не зараз.

Ще трохи.