Розділ 20

Вона вдихнула — глибоко, з тремтінням, — і відчула, як легені наче знову наповнилися повітрям. Флешка, прихований файл, голос із минулого — усе це склалося в щось лякаюче знайоме.

Минуле… не просто наблизилось. Воно стояло перед нею.

— Прізвище, — сказала вона, дивлячись на Вадима. — У нього було подвійне. Один із варіантів — Мироненко.

Вадим відразу занурився у базу. Пальці пробігли по клавіатурі.

— Є. Артур Мироненко. Психолог. Колись працював у київському інтернаті, звільнився після скандалу. Потім переїхав. І…

Він замовк.

— Що?

— Він офіційно зареєстрований у цьому ж місті. Має приватну психологічну практику. І…

— І?

— Його кабінет розташований у тій самій будівлі, де орендує офіс Валентина. Та психологиня, до якої Катя ходила.

Мовчання.

У голові Віки раптом усе клацнуло.

Валентина — доросла жінка, стримана, з доброзичливим голосом. Така, що могла не помітити, з ким поруч працює.

Або помітила — та мовчала.

— Нам потрібно з нею зустрітися, — сказала Віка твердо. — І якнайшвидше.

⸻

Валентина була в кабінеті. Її очі зблиснули неспокоєм, щойно побачила їх удвох.

— Ви щось з’ясували? — спитала вона, голосом, який ховав напругу під удаваним спокоєм.

Вадим одразу пішов в наступ:

— Ви працюєте в одному приміщенні з Артуром Мироненком. Це ваше прізвище йому нічого не каже?

Жінка стиснула губи.

— Я знала, що колись це випливе.

— Тобто, ви знали, хто він?

— Він зняв офіс через знайомих. Представився іншим іменем — Орест Марчук. Я… я впізнала його не одразу. Лише коли Катя почала змінюватися. Вона… розповідала мені дещо. Але надто уривчасто.

— Що саме? — Віка ступила ближче.

— Що хтось говорить з нею про «правильні ролі», «ігри в пам’ять», «відчуття контролю». Я знала ті терміни. Це були його методи. Він працював з травмованими дітьми — і ламав їх.

У горлі Віки пересохло.

— Ви щось зробили?

— Я попередила Катю. Попросила триматися осторонь. Але вона лише посміхнулася… і сказала: «Цього разу — він не переможе».

⸻

Коли вони вийшли з будівлі, Віка не могла зупинити тремтіння.

— Це все було пасткою. — Її голос був глухим. — Катя знала, кого зустріла. Вона грала з ним. Але недооцінила.

— А ми знайдемо його, — сказав Вадим. — Я вже підняв його дані. В нього є стара дача за містом. Покинута офіційно. Але з камер — видно: хтось там був останні дні.

Віка подивилася на нього. Її погляд — м’який, упертий, сильний.

— Їдемо.

⸻

У машині було тихо. Їхали без слів. Але думки — гучні. Вікторія зрозуміла, як сильно вона не хоче втратити його. Цього партнера. Цього чоловіка, який став їй кимось більшим, ніж вона дозволяла собі раніше.

Він упіймав її погляд.

— Ми врятуємо її, — пообіцяв він.

— І врятуємо нас, — додала вона тихо.