Розділ 19

Його пальці ковзали по клавішах повільно. Ніби кожен файл на флешці був не просто частиною справи — а частиною чиїхось зруйнованих мрій. Катя, юна і розумна, тримала все під контролем. Або принаймні — намагалася.

Вадим мовчки перемикав записи, часом озираючись на Вікторію. Вона сиділа, схрестивши руки, надто напружена для людини, яка просто «аналізує докази».

— Бачиш це? — він натиснув на стоп-кадр.

Фотографія. Катя на лавці. Біля неї — чоловік. Лице погано видно, але поза… надто знайома.

— Цей кадр був зроблений телефоном Каті, — сказав Вадим. — Але метадані стерті. Як і з решти фото. Вона знала, що робить.

— Це не Трофимчук, — тихо сказала Віка.

— Ні. Але подивись отут.

Він клацнув по іншому відеофайлу. Там — уривки з діалогу. Катя з кимось розмовляла. Чоловічий голос — змінений, але дещо прорізалося крізь спотворення:

— Ти граєшся з вогнем.

— А ти думаєш, я не звикла?

— Ти нічого не зрозуміла.

— Зате ти зрозумів усе, так? Як і тоді? Вони ж мовчали — а ти мовчав разом із ними.

Вадим завмер. Його очі ковзнули до Вікторії — і зустріли її погляд.

— Це про школу, — прошепотіла вона. — Це все йде звідти. Я… знаю цей тон.

— Ти впізнала голос?

Вона заплющила очі. Кілька секунд — мовчання. Потім кивок. Ледь помітний.

— Я не знаю, чи це він, — відповіла вона не зовсім упевнено. — Але схожий. Людина з мого минулого. Там був… один чоловік. Батько моєї подруги. Після її смерті… я звинувачувала його. Без доказів. Просто… відчувала. І цей голос — холодний, обережний, ніколи не підвищує тону. Але завжди… давить.

Вадим присунувся ближче. Його голос м’якшав:

— Це він?

— Не знаю. Може. Але якщо так… він міг приїхати сюди. Міг знайти когось, схожого на ту, кого ми втратили тоді. Катю. Міг зробити з цього… повторення.

Вадим узяв її за руку. Її шкіра була прохолодною, але не відстороненою.

— Ми знайдемо його. І закінчимо це — разом.

⸻

Через годину Вадим під’єднав флешку до службового комп’ютера — і там виявився прихований файл. Система ідентифікувала його як зашифрований журнал.

Заголовок:

“Вона не забула. І я теж.”

Віка прочитала це вголос. Вадим бачив, як змінюється її обличчя.

— Це він, — сказала вона. — Це точно він.

⸻

У коридорі вона зупинилася. Її голос тремтів, коли сказала:

— Я ніколи не вірила, що справедливість можлива. Але… з тобою я починаю вірити.

Він на мить замовк, а потім відповів:

— І я з тобою починаю відчувати. Те, що давно втратив.

І він міг би торкнутися її обличчя. Міг би нахилитися ближче. Але ще ні.

Бо попереду була правда. А правда мала свою ціну.