Розділ 18

Валентина виявилася не зовсім такою, як Вікторія уявляла. Не «пані психолог» у костюмі, не стримана професійка з фільмів. Натомість — жінка років сорока п’яти, з втомленими очима і теплими пальцями, які стискали чашку кави, ніби це єдине, що тримає її в реальності.

— Катя приходила до мене не один раз, — сказала вона. — Але я не можу сказати, що це було щире консультування. Вона грала.

— Грала? — перепитала Вікторія.

— Вона дуже розумна. І ображена. На всіх. Особливо на дорослих. Вона не просила допомоги — вона перевіряла, наскільки далеко можна зайти. Наскільки дорослий світ готовий її прийняти, поки вона буде ламати правила.

Вікторія слухала, ковтаючи гірку каву.

— Вона говорила про Максима?

— Наче б то ні. Але… — Валентина порилася в папці й дістала маленький USB-накопичувач. — Це мені залишили під дверима. Анонімно. У день, коли зникла Іра.

— Ви його відкривали?

— Ні. Я не довіряю техніці. Але думаю, це вам потрібно.

⸻

У машині Вадим мовчав. Він тримав флешку між пальцями, як крихкий доказ.

— Можливо, це нічого, — пробурмотіла Вікторія.

— А можливо — все.

— Я… не знаю, чому ця справа така важка. Чому вона рве всередині.

— Тому що ти жива, — відповів він просто.

Вона зиркнула на нього. Його голос був м’який, але впевнений.

— Не всі вміють пропускати біль через себе. А ти — вмієш. Хоча, здається, не хочеш.

Вікторія відвела погляд у вікно. Нічна траса, миготіння фар, десь у полі — самотній вогник.

— У мене була подруга, — сказала вона раптом. — У Києві. В школі. Вона… загинула. Її справу закрили. Нікому не було діла. Я вірила, що зможу колись щось змінити. Але коли читаю Катіні записи — ніби все знову. І знову я запізнилась.— Ти не запізнилась.

Він уперше торкнувся її руки. Не нав’язливо. Просто підтримка.

— У тебе очі не тієї людини, що здається холодною.

Її дихання обірвалося. Вадим уже відвів погляд — ніби жалкував, що сказав щось зайве.

Але вона не відвела.

— Знаєш, ти часто дратуєш мене, — усміхнулася Вікторія. — Але зараз… ні.

⸻

Наступного дня, коли вони відкрили флешку, в кімнаті запанувала тиша.

Папка називалася: «MUSE».

Всередині — десятки фото, відео, фрагментів діалогів. І ще дещо. Один файл, із записаним голосом Каті:

«Якщо це чує хтось — значить, я справді пішла. Не шукайте мене. Не всі мають змогу лишитись у світі, де їх не чують. Але якщо ви це відкрили — я вас повела далі. Бо я ніколи не грала одна.»

⸻

— Це пастка? — тихо спитала Вікторія.

— Або квест, — відповів Вадим. — Який залишила дівчина, яка втомилась кричати. І тепер ми маємо дійти до кінця.