Розділ 17

Вадим

Повернення в порожні стіни завжди має дивну енергетику. Особливо, коли ти вже тут був. Уже бачив усе. Уже переконав себе, що це — глухий кут.

Але тепер — інакше. Бо поруч іде Вікторія. І в мені щось змінилося. Після її слів, після пауз і того довгого погляду, коли вона вперше дозволила побачити біль. Не контроль, а справжню її.

— Сусіди кажуть, світло було ввімкнене до півночі, — озвався Сергій, зачиняючи за нами двері. — І чули якийсь стукіт. Але не зреагували. «Це ж квартира того дивного вчителя», — сказали.

Квартира пахла вогкістю і чимось старим. Може, страхом.

Я повільно обвів поглядом кімнату. Ніби нічого не змінилось. Але…

— Шухляда трохи висунута, — помітила Віка. — Вчора була зачинена.

— Може, хтось щось шукав, — припустив я. — Або залишив.

Вона обережно висунула її повністю. Усередині — хаос: фото, розірвані аркуші, дрібні особисті речі. І ще — невелика флешка у прозорому пакеті.

Я підняв її.

— Це точно не було тут вчора.

— Занадто видно. Хтось хотів, щоб ми знайшли, — сказала Вікторія. — Але питання — хто?

Я поглянув на неї. Вона стояла рівно, плечі розправлені. Але погляд — насторожений. Я вже вмів читати ці сигнали.

— Ти відчуваєш, що це пастка? — запитав.

— Відчуваю, що хтось грається. І знає, що ми майже дійшли до нього.

Я поклав флешку до кишені.

— Візьмемо це до експертів. Але є ще дещо…

Я пройшов до ванної. На дзеркалі — ледве помітна пляма. Не від води. Я провів пальцем — чорна сажа. Підняв погляд. Тонка лінія — напис, зроблений рукою. Стертий, але читабельний.

«Вона бачила мене. Але мовчала. Я теж мовчав. Тепер — ні.»

Вікторія підійшла ближче. Її дихання обірвалося.

— Це про Катю?

— Або про когось ще, хто мовчав. Можливо, вона не єдина, — сказав я.

Ми мовчали. У цій тиші народжувалась нова правда — темна, складна, але справжня.

— Віка, — я озвався, не думаючи, — якщо це все пов’язано з кимось із твого минулого… якщо раптом…

Вона подивилась на мене з тінню тривоги.

— Я не відступлю, — сказала твердо. — Навіть якщо це торкнеться мене. Навіть якщо вже торкнулося.

Я кивнув. Вперше за багато років — не як слідчий. А як чоловік, який хоче бути поряд, хоче підтримати. Хоче, щоб вона знала: не одна.

— Ми впораємось, — сказав я.

— Разом? — тихо перепитала вона.

— Так. Разом.

У цю мить це слово звучало більше, ніж просто партнерство. І, схоже, вона це відчула.