Розділ 16

У кімнаті стояла тиша, тільки Вадим перегортав сторінки червоної книги, а я вдивлялася в аркуш паперу з друкованими літерами. Анонімний лист. Без підпису, без емоцій, але з точними деталями, які не могли бути вигадані.

«Вона була не першою. І не останньою. Але ця — особлива. Вона змінить усе. Ви запізнилися. Скоро — фініш.»

Мені стало холодно, хоча було задушливо. Відчула, як напружуються плечі — знайоме відчуття, яке не приходило роками.

— Це схоже на попередження, — промовив Вадим, дивлячись на мене. — Або виклик.

— Це… ніби гра, — відповіла я. — Якесь збочене бажання бути побаченим.

— Трофимчук? — запитав тихо.

Я похитала головою.

— Не схоже. Надто холодно. Надто… грамотно. Максим — емоційний, занадто щирий у своїх реакціях. Це хтось інший. Той, хто спостерігав збоку.

Вадим мовчки кивнув.

Я розгорнула блокнот Каті. Портрети, уривки думок, темні, ледь нестерпні фрази:

«Я знаю, що в мені щось зламалось.»

Я закусила губу. Деякі фрази боляче вдаряли. Як ехо. Не Катиного голосу — мого. Дитячого, чужого, вже забутого.

«Він був хорошим. Спочатку. Всі вони спочатку хороші.»

Я склала блокнот. Мовчки. Надто знайоме. Надто близьке.

— Віка? — озвався Вадим. — Ти… знаєш, що мені здається? Ти не просто читаєш це як слідча.

Я вдихнула. Глибоко. Але повітря не вистачало.

— Бо не просто слідча, — сказала тихо. — Я знаю, як це — коли тобі не вірять. Коли правда виглядає занадто емоційною, щоб бути реальною. Знаю, як це — бути тією, що не змогла втекти.

Його погляд був уважним. Не жалюгідним. Не співчутливим. Просто… чесним.

— Мені було п’ятнадцять, — сказала я. — І я довго думала, що це моя провина. Він був “дорослим другом сім’ї”. Розумним. Обережним. Я… я нікому не сказала. Навіть тоді. А коли зібралася — було вже пізно. Вони мені не повірили.

Моя рука тремтіла, але я говорила далі:

— Я стала юристкою, бо хотіла розуміти, як це працює. А потім — пішла в поліцію. Не тому, що вірила. А тому, що не могла інакше. Бо більше не хотіла бути тією, хто мовчить.

— І ти нею не стала, — сказав Вадим тихо. — Ти — не мовчиш. І саме тому ми ближче, ніж здається.

Я підвела очі. Він не знущався, не виглядав здивованим. Просто сидів поруч. І… я вперше за довгий час не відчувала сорому.

— Пробач, якщо я щось не так… — почав він, але я зупинила його легким кивком.

— Ти просто… надто схожий на того, хто тоді мені не повірив. Ось чому я тебе штовхала. Злитись було легше, ніж боятись.

— Тепер я знаю, — сказав він. — І ти маєш право на всі ці реакції.

Я відчула, як в мені щось осідає. Не падає — а спокійно сідає на своє місце. І від того — легше дихати.

— Ми доберемось до правди, — сказав Вадим. — Але тепер я розумію, чому ти не зупиняєшся.

— Бо вона має значення. Для Каті. Для мене. Для тих, кого ще можна врятувати.

У двері постукали. Сергій просунув голову:

— Ми перевірили запит по квартирі. Є дещо дивне. Сусіди кажуть, що бачили там жінку ще вчора. Світло горіло до ночі. Але ж Максим уже давно зник.

— Значить, хтось повертався, — піднявся Вадим. — Ми їдемо туди. Знову.

— А психологиня? — нагадала я. — Валентина. Вона працювала зі школою, і Катя буцімто ходила до неї.

— Завтра зустрінемось. Сьогодні — квартира.

Я глянула на блокнот і подумала: може, ця історія — не тільки про Катю.

А ще про те, щоб дати голос тим, хто мовчав надто довго.