Розділ 15

У квартирі Трофимчука залишалось тихо. Запах пилу, змішаний із ледь вловимим ароматом жіночих парфумів, ще тримався в повітрі, хоча тут давно не жили. Коли слідчі розійшлися, Вадим залишився. Йому не давала спокою одна деталь — занадто багато дівчат. І занадто мало конкретики.

На кухні — дві чашки. На підвіконні — довге темне волосся. У ванній — жіночий шампунь. Але ж Трофимчук, за словами сусідів, уже кілька місяців не жив тут. Хтось приходив? Хтось користувався квартирою після нього?

Вадим зупинився біля шафи. Простяг руку, торкнувся полиці. Позаду — кроки.

— Ти ще тут? — спокійний голос Вікторії.

— Так. Є питання.

— І в мене. Скажімо, чому в тебе такий вигляд, ніби ти когось поховав?

— Бо, можливо, когось і справді поховали, — кинув він. — В прямому або переносному сенсі.

Вікторія мовчки зупинилась поруч. На підлозі біля дивану валялась кнопка — звичайна металева, з чогось на кшталт шкільної форми.

— Знаєш, що мене бентежить? — Вадим підняв її. — Іра. Вона багато чого не договорила. Наприклад, чому мовчала про другий блокнот. І про іншу дівчину на фото. Вона ж теж була знайома з Трофимчуком.

— Ти думаєш, вона причетна? — Вікторія звузила очі.

— Я думаю, вона когось прикриває. І не факт, що його.

Вікторія зітхнула.

— Я перевірю, де вона жила раніше. Можливо, з’явиться ще якийсь зв’язок.

Вадим кивнув. Але в його голові вже крутилась інша думка: а що, якщо все було інакше? Що, якщо Іра — не просто свідок? Що, якщо вона — ключ?

⸻

В офісі вона довго вдивлялась у монітор, поки система не вивела адреси. Старі дані, переїзди… Іра змінила школу двічі. Один із районів — знайомий. Надто знайомий.

Коли Вікторія побачила назву вулиці, її пальці стиснулись на мишці. Вул. Степана Рудницького. Там колись жив і… він.

Спогади повернулись, як ляпас: темна кімната, запах спирту, голос, який звучав, ніби на репетиції. «Ти ж не хочеш, щоб хтось знав?»

Вона швидко відвела погляд. Це було давно. Це пройшло. Вона — не та дівчинка. Але серце чомусь билося сильніше, а повітря стало важчим.

— Віка? — голос Вадима. Він зайшов до кабінету. — Маю дещо. З’явилось нове ім’я.

— Хто?

— Валентина Леськів. Психолог у школі, де колись вчилась Катя. Її прізвище згадувалось у блокноті. В контексті: «Вона знає. Але мовчить».

— Вона досі працює?

— Так. І от ще: ця жінка була психологом і в тій школі, де вчилась Іра. До переїзду.

Вікторія різко підвелась.

— Думаєш, пов’язано?

— Я не думаю. Я впевнений. І ще одне. Пам’ятаєш, ти казала, що Катя могла знати про іншу дівчину?

— Так.

— У поліції з’явився лист. Анонімний. У ньому — згадка про «дівчину з лікарні». І підпис: «Катя — не перша. Але може стати останньою.»

У Вікторії пішли мурашки. Вона сіла повільно, наче хтось витяг із неї сили.

— Це гра? — прошепотіла. — Чи демонстрація?

Вадим стиснув щелепу.

— Це хтось, хто добре знає, що ми робимо. І кому вигідно, щоб ми пішли не тим слідом.

— І?

— І хтось, хто дуже не хоче, щоб ми докопались до суті.

Вікторія довго дивилась на нього. А потім тихо сказала:

— Я не зламаюсь. Але якщо правда буде близько… я не обіцяю, що залишусь байдужою.

Вадим лише мовчки кивнув. Йому не треба було пояснень.

Бо він уже бачив — справа для неї надто особиста.