Розділ 14

Ранок почався не з кави. А з блокнота.

Вікторія сиділа на ліжку в кімнаті, яку тимчасово називала своєю, й уперто гортала сторінки. Чорні лінії, нерівні літери, малюнки облич — усе в цьому блокноті було надто живим. Надто справжнім.

«Я просто хочу, щоб усе скінчилось красиво.»

Слова проникали до кісток. Надто знайомі. Надто близькі. Якось таке вже звучало — не вголос, а в думках. Колись, у іншому житті. В іншій квартирі, де був запах вологих шпалер, тиша й тінь від постаті, яка змушувала сумніватись у собі.

Вікторія зітхнула, закриваючи блокнот. Не час. Це не її історія. Але щось боляче сіпнулось усередині, коли вона пригадала, як Катя писала про «особливість» і «залежність». Такі речі не виникають на порожньому місці. І не зникають просто так.

— Не заглиблюйся, — прошепотіла сама собі. — Це не про тебе.

Але голос у голові не замовкав.

⸻

Відділок зустрів їх звичним гулом. Сергій передав ключі від квартири Трофимчука — та саму адресу, де було зроблено фото з валізи.

— Власник не з’являвся. Сусіди кажуть, поїхав десь тиждень тому, — коротко звітував він. — Можете оглядати.

Вони з Вадимом не обмінялись жодним словом по дорозі. Лише мовчазні погляди, гальмування перед світлофорами, і той дивний настрій — щось між очікуванням і тривогою. Вадим сьогодні був напружений. Вікторія відчула це ще вранці, коли дивився на неї так, ніби хотів щось сказати, але не знаходив слів.

Квартира Трофимчука була типовою: двокімнатна, заставлена книжками, фоторамками, старими дисками. Але щось у повітрі здавалося не тим.

— Відчуваєш? — прошепотала Вікторія.

— Що саме?

— Порожнечу. Але не таку, як у покинутому будинку. Тут — мов хтось поспіхом збирався. Ніби тікав.

Вона провела рукою по поличці. Пил — але нерівномірний. Деякі речі щойно пересували. Легкий слід від пальців на підвіконні. Вона нахилилась ближче — і раптом побачила її. Волосина. Темно-руда.

— Не Катя, — буркнув Вадим. — У неї світле.

— А значить — інша.

І  знову ці жінки. Поки що — безіменні.

⸻

Йому не подобалась тиша. Та, що виникала між ними останнім часом. Вона не була холодною — радше напруженою. Наче між ними щось зароджувалося, але обоє ще не вирішили, що з цим робити.

Вадим дивився на Вікторію — як вона ходила квартирою, зосереджена, але в погляді — інше. Не просто професійний інтерес. Болісна увага. Ніби вона шукала не лише зачіпки — а й відповіді.

— Усе гаразд? — спитав він, коли вона зависла біля дзеркала у спальні.

— Просто… нагадує. Деякі місця залишають відбитки, — відповіла коротко. Але голос — надто рівний.

Він хотів запитати: «Що саме нагадує?». Але не встиг.

Бо побачив. Неприродно розміщену рамку на стіні. А за нею — щілину. Схованка.

— Допоможи, — гукнув він. І вже за хвилину в руках тримав конверт. Без підписів. У ньому — кілька сторінок.

— Записка? — Вікторія взяла одну.

— Схоже. Але не Трофимчука почерк.

Він переглянув аркуші. Набір фраз. Без зв’язку. Але деякі з них перегукувались із блокнотом Каті.

«Він не той, ким здається.»
 

«Вона знала. І мовчала.»

«Ти знову залишив її саму.»

Вадим нахмурився. Це виглядало як… звинувачення. Не для Трофимчука. А для когось іншого.

— Тут щось не сходиться, — сказав він уголос. — Надто багато слідів. Надто багато жінок. І надто мало доказів проти нього.

Вікторія нічого не відповіла. Лише стояла, згортаючи аркуші — і в її очах щось змінилось. Наче вона вже знала, куди це веде.

Але не була готова сказати.