Розділ 13

Вони знову сиділи в кабінеті. На столі — пакети з речовими доказами: жіночі парфуми, ланцюжок, кілька фотографій, блокнот і велика стара книга з потріпаною червоною палітуркою.

— Звичайний блокнот, — буркнув експерт, подаючи знахідку. — Але всередині… дивіться самі.

Вікторія вдягла рукавички й обережно розгорнула обкладинку. Перші сторінки — просто малюнки. Чорною ручкою — портрети. Обличчя. Жіночі. У різних ракурсах. Катя вміла малювати.

А далі — тексти.

«Він сказав, що я справжня. Не така, як інші. Що я — його муза. Але чому я більше не впевнена в цьому?..»

«Іра боїться. Вона нічого не розуміє. А я просто хочу, щоб усе скінчилось красиво.»

«Я бачила її. Вона була в нього вдома. Чому він сказав, що це минуле?»

«Якщо я зникну — я хотіла цього. Не рятуйте мене. Я просто не витримую бути “особливою”.»

Вікторія зупинилась. Від сторінок пахло тривогою. Це не просто блокнот. Це — сповідь.

— Бачив? — спитала вона, передаючи запис Вадиму.

Той пробіг очима текст і спохмурнів.

— Вона писала, що бачила іншу дівчину. Це може бути важливо.

— А ще — вона ніби передбачала зникнення.

— Чи підготувала його, — додав Вадим. — Якщо Трофимчук справді мав на неї вплив, вона могла піти з власної волі. Принаймні — спершу.

— А потім?

— А потім він перестав її контролювати.

⸻

Через кілька хвилин до кабінету зайшов Сергій. Він тримав у руках фото — з тих, що були у валізі.

— Ці зняті на плівкову камеру. Судячи з фону — квартира Трофимчука. І на деяких із них — точно не тільки Катя.

Він поклав знімки на стіл. Вікторія підсунула один ближче — дівчина з темним волоссям, затиснута у куті кімнати, на її обличчі — напруга. Не страх, але щось близьке.

— Це не Катя, — промовила Вікторія. — Інша.

— Дивись на вікно, — кивнув Вадим. — Пляма. Та сама, що була на фотках Каті в соцмережах.

— Це одна квартира. Але різні дівчата.

— Виходить, Катя — не перша?

Сергій кивнув. Його голос був серйозний:

— А ми ще не знаємо, чи остання.

⸻

Увечері Вадим затримався на роботі. Вікторія вже збиралась іти, але щось змусило її повернутись у кабінет. Він сидів у темряві, горіла лише настільна лампа. Перед ним — блокнот.

— Не можеш відірватись? — м’яко запитала.

Вадим не підвів погляду.

— Вона писала, що все ще хоче бути “особливою”. Навіть тоді, коли вже сумнівалась. Це не любов. Це — залежність.

— Вони часто схожі, — прошепотіла Вікторія. — Особливо, якщо ти підліток і тебе навчає дорослий, якого не повинен було бути поруч.

Він подивився на неї. Їхні погляди зустрілись у півтемряві. Ні слів, ні усмішок. Тільки тиша — важка, напружена.

— Ти не зобов’язана залишатись, — нарешті сказав він.

— Але я хочу.

Це був не флірт. І не м’якість. Це був вибір — спільно нести тягар правди.

⸻

А в цей час, десь за містом, у світлі тьмяної лампи, хтось розгортав ще один блокнот.

І писав. Повільно, впевнено. Рядок за рядком.

«Вони близько. Але не настільки, як думають. І якщо вона знайде мене першою — я змушу її зробити вибір.»