Розділ 11

— Він дав їй той блокнот, — промовила Ірина, коли в кабінеті запала довга тиша. Її голос знову став тихим, ніби не хотів торкатися повітря. — Сказав: “Пиши про все. Але тільки для мене”. Вона довіряла йому. А потім… Потім почала ховати.

— Ховати де? — Вікторія подалась уперед. Вадим помітив, як її пальці майже зім’яли ручку блокнота, в яку вона робила нотатки.

— У книжці. Велика, стара, червона. Вона мені показувала раз. Казала, що мама ніколи її не читає. А там, між сторінками, ховала записи.

— Що за книжка? — запитав Вадим.

Ірина затихла ще дужче, мов боялась, що книжка сама з’явиться, якщо назвати її вголос.

— “Маруся Чурай”… Ліна Костенко.

Вікторія зустрілася поглядом із Вадимом. Він зітхнув. Це звучало не краще за будь-який протокол — бо ховати щоденник у віршах про зраду, честь і любов означало більше, ніж просто романтичну гру.

— Трофимчук читав їй книги?

— Він… казав, що вона “особлива”. І вона хотіла бути такою для нього. До останнього.

Ірина замовкла. Очі знову почервоніли. Але більше не плакала. У ній щось вимкнулося.

— Дякуємо, — тихо промовила Вікторія.

⸻

У коридорі, щойно вони вийшли, Вадим почав першим:

— Трофимчук був обережним. Але хтось знав. Хтось, хто виніс ту валізу. І, можливо, цей хтось досі поруч.

— Або він сам усе організував, — припустила Вікторія. — Зникнення, фальшиві сліди. У нього був досвід. І — звички.

— Ми не знаємо, що саме було в тій валізі.

— Але знаємо, що він боявся. Ірина казала: “щоб зі мною теж не було біди”. Значить, він погрожував. А погрози — це страх.

Вадим уже збирався відповісти, коли до них підійшов оперативник. Молодий хлопець із телефоном у руці й швидким, збудженим поглядом.

— Старший, є новина. Трофимчука машину бачили на старій трасі, біля села Лісове. Покинутий двір, закинута ферма. Місцеві діти грались там учора — хтось упізнав авто.

— Точно його? — Вадим зосередився.

— Номер сходиться. Світлини теж.

— Їдемо, — кинув Вадим, уже рушаючи до виходу.

Вікторія мовчки пішла поруч. В обох була одна думка: якщо Трофимчук не зник, то тепер — він або мрець, або хижак, що переховується. І вони мають дізнатися — хто саме він насправді.

⸻

У машині стояла напруга. Лісове було всього за двадцять хвилин від міста, але кожна хвилина тягнулась, як година. Дорога розбита, телефонний зв’язок зникав. Повітря за вікном — ніби густе, липке, просякнуте чимось невимовним.

— Думаєш, він там? — порушила тишу Вікторія.

— Думаю, ні — відповів Вадим. — Але якщо в машині є хоч щось, — ми наблизимось до істини.

— Або до пастки.

— Не вперше.

Вони мовчали ще хвилину.

А потім Вадим додав:

— Якщо Катя й справді писала те, що не мала писати… Ми маємо знайти її блокнот. Інакше правда залишиться лише на совісті мертвих.