Розділ 10

— Де ви були ті три дні? — запитала Вікторія. — Ви зникли, як і Катя.

Ірина мовчала. Сиділа в кабінеті навпроти неї, вся скута, мов би стискала плечі невидимими руками. Очі — червоні, вії злиплі. Пальці теребили рукав светра, ніби за нього могла вхопитися, аби не впасти.

Вадим стояв збоку, спостерігаючи мовчки. Не втручався. Він бачив — Вікторія веде допит не як слідча, а як людина, яка хоче зрозуміти.

— Мені страшно, — нарешті проронила Іра. Голос зірвався. — Я… я не знала, що все знову почнеться.

— Що саме? — м’яко, але чітко.

— Катя… Вона не така, як здається. Вона знала, в що лізе.

— Уточни.

Ірина ковтнула повітря. На мить заплющила очі.

— Вона зустрічалась із ним. Після школи. Вона сама. Я… я попереджала її. Але вона казала, що все контролює. Що це “пристрасть”, “таємниця”, “доросле життя”. А коли той скандал стався з іншою дівчиною — Катя панікувала. Казала, що він не такий, що вона все виправить.

— Його ім’я?

— Трофимчук. Максим. Вчитель. Але ви й так знаєте.

— І що між вами?

Іра затремтіла.

— Нічого. Тільки мовчання. Я мовчала тоді. І зараз. Бо інакше… він сказав, що зі мною теж буде біда.

⸻

У коридорі Вадим обігнав Вікторію. Двері гучно клацнули за ним.

— Бачила її очі? — спитав, не дивлячись.

— Бачила. Вона каже правду.

— Може й так. Але щось не стикується.
— Що саме?

— Якби Трофимчук був маніяком, він не зник би так. Його хтось прибрав — або він втік. Але ж це не просто втеча. Це — чиста, запланована тінь. А ще — хтось виніс із його квартири валізу.

— З тілом?

— Або з доказами.

Вікторія задумалась. На її обличчі з’явилось те саме зосередження, яке Вадим уже вивчив — це її «режим аналітики».

— Хочу ще раз подивитися квартири. Іри — теж. Можливо, ми щось пропустили.

— Добре, — коротко кинув він. — Але спершу треба з’їздити до школи.

— Навіщо?

— Я хочу поговорити з директоркою. Якщо Катя там почала грати у “дорослі ігри”, то, можливо, вона не була єдиною. І, можливо, школа — не така свята, як здається.

⸻

Школа стояла, мов вирвана з іншого часу. Жовті стіни, облуплені вікна, знайомий запах пилу й старого лінолеуму. Вадим ненавидів повертатись сюди — хоч не вчився саме в цій школі, та сама атмосфера тиснула. Система, де винні мовчать, а невинні вчаться жити із цим.

Директорка — суха жінка з втомленим обличчям — говорила швидко й нервово.

— Нічого подібного в нас не було. Скандал? Та брехня. Максим був хорошим викладачем, поки його не… змусили звільнитись. Але це просто батьки з фантазією.

— Хто змусив? — спитала Вікторія.

— Попросили згори. Я не вдавалась у деталі. Знаєте, як буває.

Вадим криво всміхнувся.

— Знаю.

— А з Катею? Вона — добра дівчинка. Але… занадто впевнена. Писала щось у блокнот, не хотіла показувати. Зі всіма завжди мов би в грі. Навіть з учителями.

— Блокнот? — очі Вікторії блиснули.

— Десь у неї був. Я бачила, як вона носила його з собою.

⸻

Увечері, вже в авто, Вікторія сиділа з телефоном. Вадим вів машину, мовчав.

— Я думаю, це — не тільки про зникнення, — раптом сказала вона.

— А про що?

— Про вибір. Хтось один зробив його давно. І тепер інші — платять.

Вадим мовчав. А потім кинув:

— Ти не така, як я думав.

— А яка?

— Небезпечна. Розумна. Твоя цікавість — палить усе навколо.

Вона всміхнулась. Трохи сумно.

— Цікавість — небезпечна річ. Але іноді, щоб тримати бажане, треба трохи обпектися.

І він зрозумів: вона вже не просто колега. Вона — частина цього хаосу. Його частина.