Розділ 8

Її не відпускало це відчуття.

Як подряпина під ребрами — ледь відчутна, але нестерпна, коли починаєш рухатися.

Вікторія стояла біля вікна у своєму тимчасовому готельному номері, дивлячись, як тьмяне світло вулиці розливається по мокрому асфальту. Дощу не було — просто важке небо капало втомою. Наче саме місто плакало тихо, беззвучно.

Іра.

Її погляд не йшов з голови. Точніше — його відсутність. У квартирі дівчини не було нічого особистого. Жодної фотографії, жодного сліду людини, яка любить або боїться.

Так ховаються ті, хто звик бути обережним. Або ті, кого давно навчили мовчати.

Вікторія присіла на край ліжка й відкрила ноутбук. Папка справи пульсувала на екрані червоним, як нагадування: цей клубок не розплутається сам.

Соцмережі Іри — мертві. Сторінка зникла через день після зникнення Каті.

Це міг бути збіг. Але вона не вірила в такі речі.

Системно хтось замітав сліди.
А ще — Трофимчук.

Чоловік, якого ніхто не бачив. Який зник так само, як зникла Іра. І Катя.

Їх єднає щось темне. Старе. Можливо, занадто старе, щоб лишатись у межах однієї справи.

Вона згадала слова Вадима:

«Ще один привид минулого».

І як він це сказав. Неначе знав більше. Неначе сам мав цих привидів.

І з якоїсь причини — не хотів, щоб вона в них копалася.

⸻

— Не спиться? — його голос пролунав несподівано.

Вона підвела погляд. Вадим стояв у дверях, із кухлем кави. Пів на другу ночі. Що він тут робив?

— Я думала, ти не з тих, хто заходить без стуку, — сухо кинула вона.

— Двері були відчинені, — знизав плечима. — Не міг не скористатися моментом.

— І що, вирішив розділити нічну тривогу?

— Рішення — не моя сильна сторона останнім часом, — він передав їй каву. — Я теж не можу заснути. Все в голові крутиться. Іра, вчитель, ця справа…

— Вона вже не просто справа, — тихо сказала Вікторія. — Вона про щось глибше. Про страх, про тишу. Про те, що в цьому місті стало нормою — зникати.

Їхні погляди зустрілись. І в ньому вона побачила те, чого ще не бачила раніше. Не ворожість. І не байдужість.

Скоріше… розгубленість. Людину, яка більше не знає, де добро, а де зло.

Людину, яка звикла все вирішувати сам, а тепер — змушена довіряти. Їй.

— Думаєш, Трофимчук причетний? — нарешті спитав Вадим.

— Думаю, він боїться. Або когось. Або себе. Треба дістати все, що він викладав. Його старі записи, електронку. І, можливо… — вона зупинилась. — Можливо, знайти когось із його учнів. З тих, хто не боїться говорити.

Вадим кивнув.

— Я підкину це Сергію зранку. І… — він зупинився, обертаючись до дверей, — тобі треба трохи спати.

— А тобі — навчитися довіряти, — не втрималась вона.

Він зупинився на півкроку.

І без усмішки, але щиро, мовив:

— Я намагаюсь.

Двері зачинились. А вона залишилась із думками. І кавою.

І з дивним теплом десь у грудях, яке не мало з’явитися, але з’явилося.