Розділ 7

Цікавість — небезпечна річ.

Іноді, щоб тримати бажане, треба трохи обпектися.

Вадим мовчки сидів у машині, впершись поглядом у вікно. Місто за ним жило своїм життям: сірим, змученим, загорнутим у пилюку. Але щось у ньому зрушилось. Як стара плитка, під якою просочується вода.

А ще — вона.

Вікторія Ковальчук.

Київська зірка, яка мала лише заважати. Бути красивим додатком до папки справ. Але вона копає. Глибше, ніж дехто з його людей за роки роботи.

І щось у її погляді змушувало відводити очі.

— Їдемо? — Вікторія нахилилась у дверцята з боку пасажира. — Я знайшла адресу Іри. Хочеш — не їдь. Але я точно поїду.

О, вона знає, як зачепити.

Вадим зітхнув і вийшов з авто. Не відповідаючи, сів за кермо.

Поїхали.

⸻

Квартира Іри — на окраїні. Стара п’ятиповерхівка з облупленим під’їздом. Сусіди, як завжди, або нічого не чули, або «бачили підозрілого чоловіка», який або був, або ні.

Класика.

— Тут щось не так, — буркнув Вадим, коли вони увійшли в оселю.

У квартирі панував дивний порядок. Як у готельному номері, який щойно покинули. Ні бруду, ні безладу. Але й нічого… живого.

— Сумка, зубна щітка, косметика… — Вікторія провела пальцями по поличці. — Вона збиралась ненадовго. Або хтось змусив її залишити вигляд, що все в порядку.

Вадим підійшов до холодильника. У ньому — недоїдений йогурт, два яблука і… порожнеча.

— Пішла не добровільно, — тихо мовив він. — Або їй допомогли піти.

Вікторія обернулась до нього. Її очі були серйозними. І ще — щось у них було. Напруга. Не страх, не сумнів.

А виклик. І, можливо, трошки — тривога.

— Думаєш, вона теж жертва?

— Або свідок. Або… ключ.

— Потрібно перевірити останні повідомлення в соцмережах. Навіть якщо сторінка «заморожена», хтось її читав. І хтось міг писати.

Вони стояли в центрі порожнього життя Іри. І в цьому холодному просторі Вадим зловив себе на думці: він хоче, щоб ця справа була розкритою. Але ще більше — він хоче бачити, як вона працює. Ця жінка. Вікторія.

Це його лякало.

⸻

Вони вийшли з квартири мовчки. Сходами вниз — повільно, кожен у своїх думках. Біля дверей під’їзду Вадим зупинився.

— Слухай… — почав він. І зненацька — спіткнувся думками.

Слухай, я не думав, що ти така. Слухай, я бачу, що тобі болить так само, як і мені. Слухай, я починаю думати про тебе більше, ніж хочу.

Вікторія повернула до нього голову.

— Що?

— Якщо знайдемо ще хоч одну зниклу — справу перекваліфікують. І стане ще важче.

— А може, саме тоді все й стане на свої місця, — тихо відповіла вона.

І  знову — цей погляд.

Теплий. Але з вогником.

І Вадим раптом зрозумів, що вона вже в його думках. Не просто як колега.

Як хтось, кого не хочеш втратити.