Розділ 6

— Здається, я знаю, хто це, — промовив Сергій, один з оперативників, не зводячи очей із кадру на екрані. — Це… схоже на Максима Трофимчука. Колишній вчитель Каті.

— Вчитель? — перепитала Вікторія.

— Він звільнився пів року тому. Після скандалу… з однією з учениць. Але нічого не довели. Усе зам’яли. Батько Каті тоді теж втручався.

Вадим стискав зуби.

— Чудово. Ще один привид минулого. Треба дістати його адресу.

— Уже зробили, — озвався інший співробітник. — Але він зник. Тиждень як не виходить на зв’язок. Сусіди кажуть, двері ніхто не відчиняє. І хтось бачив, як уночі з його квартири винесли валізу.

⸻

На вулиці хмари стелились низько. Вікторія й Вадим йшли поруч, кожен у своїх думках. Але тиша між ними була не ворожою. Вона була… живою.

— Тобі це знайомо? — раптово спитав він.

— Що саме?

— Оце… коли ти починаєш копати, і бачиш, як усе гниле сплітається між собою. І не знаєш, чи вдасться розрізати цей клубок, не порізавшись.

Вікторія глянула на нього. Вперше — по-справжньому.

— Знаю. І знаю, що рано чи пізно — ріжешся. Головне — не втратити себе.

Вони зупинились біля будівлі відділу. Й раптом Вадим обернувся до неї.

— Віка…

Вперше — Віка.

— Я не радий, що тебе сюди прислали. Але… якщо хтось і здатен тут навести лад — то це, чорт забери, ти.

Вона не відповіла. Лише подивилась. І цей погляд — уже не був колючим. Він був теплим.

⸻

— Агентко! — крикнув Сергій, вибігаючи з дверей. — Я перевірив ще дещо! Та подруга Каті, Іра… Вона теж зникала! Два роки тому. На кілька днів. Але тоді батьки відмовились подавати заяву. А потім вона повернулась. І мовчала.

— Де вона зараз? — Вікторія миттєво стала знову зібраною.

— Ніхто не знає. Але останній її пост у соцмережах — день перед зникненням Каті.

— Це не випадковість, — шепоче Вадим.

— Це ланцюг, — додає Вікторія. — І ми маємо знайти, де він почався.