Розділ 5

Щоденник був списаний акуратним почерком. Кожна сторінка — ніби розмова самої з собою. Але Вікторія читала між рядків. Вона вміла.

“Я бачила, як вона кричала на батька. Потім — тиша. А ввечері він прийшов до мене усміхнений. Занадто усміхнений.”

“Мама знову закрила двері. Я думаю, що в них є щось своє. Яке я не повинна знати.”

“Я зберегла це. У хустинці. Серед старих речей. Але якщо вони знайдуть — це кінець.”

Вікторія перегортала сторінку за сторінкою, і в грудях наростав холод.

— Тут є натяк на… щось, — мовила вона. — Або лист, або доказ. Десь серед старих речей.

— Треба обшукати горище, — кинув Вадим. — Поки мати ще не повернулась.

⸻

Горище зустріло їх пилом і забуттям. Старі коробки, валізи, дитячі книжки.

— Це? — Вадим витяг запилену скриньку.

Всередині — хустинка, і справді. А в ній — флешка. Маленька, срібляста, з потертостями на боках.

— Стара, — прокоментував він. — Треба глянути на вміст.

⸻

Вони увімкнули її у Вадимовому кабінеті. На екрані завантажилось одне відео.

Камера з коридору. Дата — ніч зникнення. Катерина виходить з кімнати, з телефоном у руках. На її обличчі — страх. Далі — постать, яка з’являється з тіні. Чоловік. Він хапає її за руку, щось каже. Потім — кадр обривається.

— В обличчя не видно, — зірвався Вадим. — Але це не випадковість. Вона знала, що її хтось переслідує.

— І хотіла, щоб ми знали, кого. Але хтось уже це стер з усіх камер. Окрім тієї флешки, — тихо сказала Вікторія.

— Вона врятувала сама себе. Якщо ми встигнемо.

⸻

Коли вони вийшли з кабінету, на порозі стояла мати Каті.

— Ви знайшли щось? — її голос звучав солодко, майже нещиро.

Вікторія зупинилась за крок від неї.

— Знаєте, що найстрашніше? Коли дитина боїться не чужих. А своїх.

Очі жінки сіпнулися, але вона враз зібралася. Усміхнулась.

— Ви ще не все знаєте, агентко.

— Але обіцяю — дізнаємось, — відповіла Вікторія й пройшла повз неї, навіть не обернувшись.