Розділ 4

— Богдана знайшли, — повідомив Вадим, заходячи до кабінету. — Прийшов сам. Каже, хоче поговорити. З тобою.

— Зі мною? — здивувалась Вікторія. — Чому не з тобою?

— Бо, цитую, “ти хоча б не дивишся, як хочеш набити”. Вважаю це компліментом.

Кабінет був затісний. Молодий хлопець із знервованим поглядом стискав пальці, не дивлячись ні на кого.

— Богдан, — спокійно почала Вікторія. — Я не прошу тебе зраджувати Катю. Я прошу допомогти її знайти.

— Я… я не знаю, де вона, — видихнув він. — Ми посварились за день до її зникнення. Вона була розлючена. Говорила, що більше не буде терпіти.

— Що саме не терпіти?

— Мати. Батько. Їхню “любов за правилами”. І ще щось… Вона щось знайшла. Я не знаю що, але вона казала: “Якщо зі мною щось станеться, дивись у її шафу”.

Вікторія різко підвелась.

— Чию?

— Мами.

Тепер погляд Вадима став похмурим:

— Ми обшукали дім. Але не всі кімнати.

— Вона не довіряла матері, — тихо прокоментувала Вікторія. — Це багато про що говорить.

— Більше вона нічого не казала? — уточнив Вадим.

— Лише… що не хоче бути, як вони. Що боїться стати “черговим виставковим проєктом”. Її слова.

Вікторія кивнула. Знову цей клубок у грудях. Надто знайомий.

⸻

Пізніше, вже в коридорі, Вадим пильно подивився на неї:

— Ти знаєш, про що вона говорила.

— Можливо.

— У тебе був хтось, як Катя?

— У кожного з нас був хтось, як Катя, — тихо сказала вона. — Просто не всі вижили.

Він не став розпитувати. Але цього разу — не через байдужість.

⸻

Наступного ранку вони знову були біля будинку Савчуків. Служниця впустила без зайвих питань.

— Цього разу — до гардеробної, — кинув Вадим.

Вікторія відкривала шафи, одна за одною. Речі були ідеально розвішані. Але одна полиця здавалася порожньою. Вона нахилилась — і торкнулась дна.

— Тут подвійне дно, — прошепотіла. — Дай ліхтарик.

Коли панель посунулася, у схованці лежав зошит. Маленький, із потертою обкладинкою. Щоденник.

Вона відкрила першу сторінку.

“Якщо ти це читаєш — я або мертва, або зникла. І хтось із близьких — не той, за кого себе видає…”