Розділ 3

Просторий будинок стояв на околиці міста. За високим парканом — охайний газон, машина останньої моделі і зловісна тиша.

— Савчуки живуть тут, — повідомив Вадим, зупиняючи авто. — Батько — власник мережі заправок, мати — місцева світська левиця. Люди “не з народу”.

— Вони співпрацюють?

— Якщо мовчанку можна назвати співпрацею — тоді так.

Вікторія хмикнула і першою натиснула на дзвінок. Її обличчя залишалось спокійним, але погляд видавав внутрішню напругу.

Двері відчинилися.

— Ви з поліції? — тон жінки, яка з’явилась у дверях, був напружено-витриманим. — Я вже все сказала.

— Але не мені, — відповіла Вікторія. — Агентка Ковальчук. Я веду справу вашої доньки.

Мати Катерини запросила їх у дім. Ідеальна вітальня, дизайнерські меблі, на поличках — дорогі прикраси, але жодної — жодної! — фотографії доньки.

Вікторія помітила це першою.

— Катерина. Розкажіть, яка вона була?

— Гарна. Розумна. Дуже довірлива… — слова звучали м’яко, але відсторонено.

— У неї були конфлікти з вами? Можливо, останнім часом?

— Ні. Ну… дрібниці. Як у всіх.

— У неї був хлопець?

Жінка стиснула губи.

— Ми не схвалювали. Він… не з нашого кола.

— І як його звати?

— Богдан. Навчався в іншому місті, здається. Вони часто сварились. Кілька разів вона приходила додому заплакана. Але нічого серйозного, — швидко додала мати. — Катя… вона могла бути імпульсивною.

— А її особисті речі? Телефон, щоденник?

— Телефон зник. А щоденник… я ніколи його не бачила.

— Ви впевнені? Подруга згадувала про нього.

— Діти часто вигадують.

Тиша. Занадто гладка. Занадто вигладжена. Вікторія перевела погляд на Вадима. Він усе чув, але мовчав. На виході нарешті озвався:

— Чоловік вдома?

— На роботі. І, будь ласка… не розповідайте журналістам. Катерина — хороша дівчинка. Ми не хочемо, щоб її ім’я тягнули по новинах.

— Якщо вона жива — ви повинні хотіти, щоб її знайшли, — холодно відповіла Вікторія. І вийшла першою.

⸻

У дворі вони зупинились. Вадим нарешті озвався:

— Ти надто різка.

— А ти надто мовчазний. Не помітив, як вона збрехала?

— Щодо чого?

— Щодо щоденника. В неї на манікюрі залишились подряпини від скоб. Хтось знімав зошит зі скріпленнями. І нещодавно.

Вадим зітхнув. Усмішка з’явилась на мить — втомлена, але справжня.

— Гаразд, “столице”, здається, ти вмієш копати глибше, ніж здавалось.

— І я тільки починаю, — відрізала Вікторія.