Розділ 2

Густий ліс, що починався за кілька кілометрів від міста, здавався німим. Гілки, схилені до землі, прикривали  вузьку стежку, якою пробирались двоє — Вікторія й Вадим. Під ногами хрустіли гілочки, повітря було прохолодним, із присмаком сирості та ще чогось… металевого.

— Гарне місце, — пробурмотіла Вікторія, оглядаючи сліди на ґрунті. — Ідеальне, щоб зникнути.

— Або щоб змусити когось зникнути, — додав Вадим. Він тримав руки в кишенях куртки, але його очі рухались уважно, скануючи місцевість.

— Тут, — сказав один із оперативників, коли вони дістались до стрічки з написом “STOP”. — Ми перекрили ділянку з ночі.

— А знайшли коли? — Вікторія зупинилась біля червоного рюкзака, покинутого серед повалених дерев.

— Рано вранці. Місцевий грибник. Сказав, що “собаки поводились дивно”.

Вікторія присіла. На моху — плями. Не великі, але глибокого кольору. Кров. Поруч — зім’ятий шарф, мобільний — розбитий, без батареї. І… прикраса. Сріблястий кулон у формі птаха, розщеплений, мов від удару.

— Ви звертали увагу на це? — Вікторія обережно взяла кулон у рукавичках. — Тут залишки відбитків.

— Техніки заберуть усе на експертизу, — Вадим стояв осторонь, спостерігаючи. — Але… ви поводитесь так, ніби все це бачите вперше.

— Я це й бачу вперше, — відповіла вона спокійно. — А от ви, схоже, вже склали картину.

— І в чому проблема?

— У тому, що поспішні висновки — вороги правди. Ви хочете швидко закрити справу чи дійсно знайти дівчину?

Між ними знову виникла напруга — не гримуча, але тягуча. Та, що народжується не від ненависті, а від боротьби характерів.

— У вас є якісь здогадки, “зірко столиці”? — холодно кинув Вадим.

— Є, — відповіла вона, підвівшись. — Усе це виглядає не як випадкове місце. Вона знала, куди йде. І, можливо, знала з ким. Просто не очікувала, що все так закінчиться.

— А звідки ви це взяли?

Вікторія на мить зупинилась, глянувши на нього. Вперше — майже по-людськи, майже м’яко. Але відповіла інакше.

— Я бачила це. Колись. У Києві.

⸻

Кілька хвилин мовчання. Поки Вадим говорив із техніками, Вікторія дивилась у глиб лісу. Її пальці мимоволі торкнулись кулона в кишені пальта — не того, що знайшли, а її власного. Маленький. Старий. Зі стертою гравіюванням.

“Ніколи знову” — ледь помітні літери.

— Ви самі вибрали цю справу? — несподівано запитав Вадим, коли вони повертались до машини.

— Ні. Вона — вибрала мене, — коротко відповіла Вікторія. І більше не сказала ні слова.