Розділ 1

Сіре небо, нависало над містом, стискаючи його в холодних обіймах. Усе тут виглядало втомленим — дороги, будинки, люди.

Таксі спинилося біля низької будівлі з вивіскою «Відділення поліції №5 — Кримінальний відділ ». Двері клацнули, і вона вийшла. Темно-синє пальто, волосся, зібране в акуратний пучок, прямий погляд — Вікторія Ковальчук виглядала чужою у цьому місті. Як помилка.

Вадим стояв на сходах, руки в кишенях, очі прищурені. Вона помітила, як він знехотя ковтнув образу — ніби не очікував, що вона виглядатиме саме так.

І, схоже, йому це не сподобалося.

— Ну що ж, — кинув він, коли вона наблизилась. — Офіційно вітаю в болоті. Сподіваюся, ви не розраховували на червону доріжку.

— Я розраховую на справу, — сухо відповіла Вікторія. — А не на театральність.

— Тоді вам пощастило, — буркнув він і розвернувся до дверей. — Ходімо, познайомлю з реальністю.

⸻

Усередині пахло дешевою кавою й папкою справ. Вікторія провела поглядом по кабінету, троє оперативників за старими комп’ютерами, щось обговорювали, переглядаючись. Один навіть не приховував подиву — чи то з її зовнішності, чи з того, що вона взагалі тут.

— Команда — коротко кинув Вадим. — Це — агентка Ковальчук. Київ. Начальство вважає, що нам потрібна допомога. Тож вона буде з нами на справі зниклої.

— Вже не просто зниклої, — долучився один із чоловіків. — Схоже, сьогодні знайшли щось у лісі.

Вікторія обернулась різко:

— Тіло?

— Не впевнені. Сліди боротьби. Кров. Особисті речі. Але дівчини немає.

— Її ім’я?

— Катерина Савчук. Дев’ятнадцять. Донька бізнесмена. Друзі кажуть, пішла додому зі святкування — і зникла. Мати подала заяву наступного ранку, але батько хотів “вирішити все тихо”.

— Класика — стиха прокоментувала Вікторія. — Хтось важливий, хтось багатий, тож краще мовчати.

Вадим подивився на неї з холодком у погляді:

— А ви що, думали, тут усе інакше? У нас не столиця. Тут правила гнуться. Як і люди.

Вона не відповіла. Замість цього підійшла до дошки, де була прикріплена фотографія дівчини. Катерина. Світле волосся, усмішка. Але очі — не усміхались.

— Ви знайшли її телефон? Щоденник?

— Телефон — зник. Щоденник… теж. Але подруга згадувала про нього. Ніхто його не бачив з дня зникнення.

Вікторія торкнулася знімка пальцями. Погляд дівчини з фото чомусь змусив її серце тьохнути. Наче дівчина щось знала. Або щось ховала.

— Не дивіться так — глухо сказав Вадим. — У цьому місті багато хто не хоче, щоб її знайшли.