Розділ 15. "Той, хто тримає серце моєї доньки"

Кабінет був у стилі класики — темне дерево, тиша, книжки за склом. На столі — лише чашка кави й годинник. Батько Насті сидів у кріслі, мовчки вдивляючись у Владислава, що стояв рівно, трохи зосереджено, але спокійно.

— Сідайте, пане Коваль, — тихо промовив чоловік.
— Дякую, пане... —
— Просто — тато Насті.

Це був ні то жарт, ні то виклик. Влад ледь усміхнувся.

— Ви хотіли поговорити?

— Я не граю в ігри, Владиславе. Моя донька — не стажерка, яку можна взяти «під крило». Вона — розумна, пряма, з характером. Якщо ви тут, бо думаєте, що все просто — ви даремно витрачаєте час.

— Я тут, бо вона важлива для мене. І як працівник, і як жінка.

— Слова, — знизав плечима тато. — Дії — ось що я хочу бачити.

Влад не знітився. Подивився просто у вічі.

— Я не використовую її. Не граюся. І не боюся відповідальності. Якщо ви хочете знати, чи чесно я до неї — так. Якщо ви хочете знати, чи буду поруч — я вже поруч.

Пауза. Батько Насті злегка змінив вираз обличчя. Трохи м'якший, але все ще серйозний.

— А якщо вона буде страждати?

— Тоді я страждатиму більше. Бо винен буду я.

Двері прочинились.

— Перепрошую, — сказала вона тихо. — Я просто…

— Заходь, доню, — усміхнувся її батько. — Твій хлопець пройшов співбесіду.

— Ого, — Настя підняла брови. — То це була співбесіда?

Влад підійшов до неї. Вони обмінялися поглядом — щирим, глибоким.

— Ну що ж, — тато підвівся, — тепер ви разом — і вдома, і в бізнесі. Але не забувайте: любов — це не тільки романтика. Це відповідальність.

— Ми не забудемо, — сказала Настя.

А Влад додав:

— І не втратимо.