Розділ 21.3

Коли я вийшла зі станції, вітер ледь не збив мене з ніг. Я пройшла кілька кварталів, поки не опинилася перед велетенським, повністю скляним хмарочосом. Будівля врізалася в похмуре небо, відбиваючи сірі хмари у своїх ідеальних, дзеркальних вікнах. Нагорі, на самому даху, виблискували величезні металеві літери логотипу їхньої корпорації.

Я зупинилася на іншому боці вулиці, відчуваючи себе комахою перед горою. Ця будівля здавалася мені справжньою неприступною фортецею. Я зробила крок до пішохідного переходу, збираючись піти до центрального входу. Але раптом зупинилася. Мій погляд зачепився за скляні обертові двері. Там, за стійкою рецепції з дорогого мармуру, стояла охорона. Міцні хлопці в ідеальних чорних костюмах, з раціями і навушниками. Пропускна система з електронними турнікетами. Камери спостереження на кожному квадратному метрі.

Моя уява жваво намалювала картину: я підходжу до стійки. У своєму дешевому одязі, з блідим обличчям. Кажу: "Мені потрібно побачити Романа Савчука. Скажіть йому, що це Еліна". 

Вони навіть не стануть телефонувати до його приймальні. Мене розвернуть за секунду. А якщо я почну наполягати — виведуть під руки і здадуть у поліцію як божевільну. 

Я зціпила зуби так сильно, що заболіли щелепи. Ні. Я не дам їм приводу знову принижувати мене, як тоді, коли охорона викидала мене з квартири.

Я розвернулася і пішла в обхід будівлі. Знайшовши виїзд із підземного VIP-паркінгу, я стала за рогом, сховавшись у тіні бетонної колони. Звідси виїжджали лише найдорожчі автомобілі керівництва.

І стала чекати. Година. Дві. Три. Холод пробирався під куртку, заморожуючи пальці на руках і ногах. Я постійно переступала з ноги на ногу, потираючи долоні і ховаючи їх у кишені. Кілька разів я хотіла плюнути на все і поїхати назад у теплу квартиру до тітки Галі, але якась мазохістська впертість тримала мене на місці.

Ближче до сьомої вечора шлагбаум почав підніматися частіше. З підземелля виринали розкішні автомобілі: Гелендвагени, Порше, Бентлі. Вони виїжджали плавно і безшумно, і одразу набирали швидкість, вливаючись у потік.

А потім я побачила його.

Чорний, подовжений "Майбах" з упізнаваними номерами. Він виїхав із паркінгу і зупинився на червоне світло світлофора буквально за десять метрів від мене.

Моє серце зробило кульбіт і забилося десь у горлі. Це він. Він там, усередині, за кілька кроків. Я зробила непевний крок із-за колони. Мої губи беззвучно прошепотіли його ім'я. Я хотіла кинутися до машини, постукати у скло, змусити його подивитися на мене.

Але скло було наглухо тонованим. Чорним, як дьоготь. Я бачила в ньому лише своє власне жалюгідне відображення: змерзла, перелякана дівчина з мокрим від мряки волоссям. Я не бачила його. А він, навіть якби дивився у вікно, не помітив би мене в сутінках вулиці.

Ми були поруч, але нас розділяв не просто броньований метал автомобіля. Нас розділяв цілий всесвіт. Він був усередині теплого, безпечного кокона, захищеного мільярдами свого батька. А я стояла на холодному бетоні, під дощем, ховаючи під курткою його ненароджену дитину.

Загорілося зелене. "Майбах" м'яко, з ледь чутним ревом потужного двигуна, рушив з місця і за кілька секунд зник за поворотом, розчинившись у морі столичних вогнів.

Я залишилася стояти на тротуарі. Мої руки безсило опустилися. Ілюзія про те, що я можу просто прийти до нього і поговорити, як нормальні люди, розбилася на друзки об цю скляну будівлю і тоноване скло його авто. 

Роман Савчук був недосяжним. 

Але я не збиралася здаватися. Якщо я не можу пробитися до нього через офіційні двері, я маю знайти його там, де він буває як звичайна людина. Десь, де немає пропускних пунктів. Я маю змусити його подивитися мені в очі, щоб дізнатися правду.

Я розвернулася і повільно побрела до метро, не підозрюючи, що моя наступна спроба зустрітися з ним стане тією фатальною точкою неповернення, яка назавжди перетворить моє кохання на знищуючу ненависть.