Розділ 20.3

Коли я уявила маленькі долоньки, крихітні очі, які, можливо, будуть такими ж темними і глибокими, як у Романа, моє серце різко стиснулося від такого паралізуючого болю, що я мимоволі затримала дихання. 

А що, як Оксана має рацію? 

Мозок, змучений панікою, відчайдушно вчепився за цю рятівну соломинку. Можливо, Роман справді злякався скандалу, піддався тиску батька та Анни, і тому вирішив мене жорстко позбутися, щоб зберегти свій шлюб. Але ця дитина... це ж його кров. 

Він завжди так тепло говорив про сім'ю, так мріяв про малюка. Можливо, він мене вже не хоче, але до власної дитини буде поблажливим? Можливо, він просто візьме на себе відповідальність за її майбутнє?

Щоб вберегти свого малюка і  дати шанс на світле майбутнє потрібна не лише материнська любов. Потрібні гроші і влада. 

Я різко сіла на дивані, відкидаючи тонку ковдру. Нічна прохолода обдала моє спітніле тіло, але я не звернула на це уваги. Мої ноги торкнулися холодного лінолеуму, і я безшумно, наче тінь, підійшла до кутка кімнати, де стояв мій пошарпаний рюкзак. Він лежав там, мов мовчазний докір. 

Я розстебнула блискавку. Мої пальці намацали на самому дні щось тверде, щільне, паперове. Конверт від адвоката. Всі ці тижні я обходила його десятою дорогою. Сама думка про те, щоб доторкнутися до цих грошей, викликала в мене фізичну нудоту. Це були відкупні. Ціна моєї гордості, ціна мого тіла і мого розтоптаного кохання. 

Я клялася собі, що швидше здохну з голоду під парканом, ніж візьму звідти хоч гривню. Я хотіла зберегти свою гордість, довести самій собі, що Роман помилявся, вважаючи мене річчю, яку можна купити і продати. Але зараз... зараз все змінилося. 

Я дістала конверт. У темряві він здавався просто сірим прямокутником, але я фізично відчувала його вагу. 

Гордість? Яка, до біса, гордість, коли йдеться про життя? 

Моя гордість не оплатить УЗД, не зніме нормальну квартиру з опаленням і не купить дитяче ліжечко. Гордість — це розкіш, яку можуть дозволити собі лише ситі люди в безпеці. А я була загнаною в кут. 

Мої пальці вп'ялися в щільний папір. Я зробила глибокий вдих і різко розірвала конверт. Звук паперу, що рветься, пролунав у тиші кімнати як постріл. Я витягла на дотик кілька товстих пачок купюр. Вони були такі новенькі, що здавалося ще пахли свіжою типографською фарбою. Це були сотні тисяч гривень. 

Для мене — астрономічна сума, здатна вирішити всі мої проблеми на найближчий рік. Для родини Савчуків — це був просто вечірній рахунок у дорогому ресторані або ціна однієї сумочки Анни. Вони кинули мені ці гроші, як кістку собаці, сподіваючись, що я замовкну і зникну в своєму брудному болоті. Вони заплатили за те, щоб я не псувала їм життя. 

Тепер я збиралася використати кожну копійку не для того, щоб втекти, а для того, щоб вижити і стати сильнішою. Я поклала пачки назад у рюкзак і застебнула блискавку.

Мої руки більше не тремтіли. Сльози висохли, залишивши на щоках стягнуту, солону шкіру. Я повернулася на диван, лягла на спину і знову поклала руку на живіт. 

— Ми впораємося, маленький мій, — прошепотіла я в абсолютну темряву, і мій голос прозвучав напрочуд твердо, з металевими нотками, яких я раніше ніколи в ньому не чула. 

До самого світанку я не зімкнула очей. Мій мозок працював чітко, швидко, як комп'ютер, прораховуючи варіанти і вибудовуючи план дій. Я більше не могла залишатися в цьому місті. Тут я завжди буду мішенню. Тут усе належало або контролювалося людьми мера, батьком Анни. Та й не думаю що Роман з Анною у найближчому майбутньому з’являться в місті.

Мені потрібно було їхати в столицю. Я мусила подивитися в очі Роману. Не його адвокату, не його охороні, не Анні. Тільки йому. Я не збиралася благати його повернутися до мене чи повзати на колінах. Я їхала туди, щоб розповісти йому про дитину. Сказати правду прямо в обличчя і побачити його першу, непідробну реакцію. Бо повинна була дати йому цей шанс — довести, що в ньому залишилося щось людяне і він готовий захистити малюка. А якщо він відвернеться чи злякається... що ж, тоді це знання остаточно випалить залишки моїх почуттів до нього, і я закрию ці двері назавжди, без жодного жалю та ілюзій. 

Коли за вікном почало сіріти, а на кухні почулися кроки Оксани, я вже була одягнена і зібрана. Мій рюкзак стояв біля дверей. Я зайшла на кухню. Сонна подруга, завмерла з туркою в руці, дивлячись на мене з нерозумінням. 

— Ти кудись зібралася в таку рань? — насупилася вона. — Зміна ж тільки після обіду. 

— На зміну я більше не вийду, Ксюш. Скажи Славіку, хай шукає когось іншого або сам сідає на мопед із гіпсом, — спокійно, рівно відповіла я, сідаючи за стіл. — Я їду.

Оксана поставила турку на плиту і обернулася до мене. Її очі розширилися від здивування. Вона помітила зміни в мені. Вона більше не бачила перед собою розбиту, істеричну дівчинку. 

— Куди? Елю, ти з глузду з'їхала? Куди ти поїдеш у такому стані? 

— До столиці. 

— До столиці?! До Савчука?! Ти ж сама вчора кричала, що вони тебе знищать! Що він забере дитину! 

— Можливо, він цього не зробить. Я хочу дати йому шанс, — мій голос прозвучав настільки холодно, що Оксана мимоволі здригнулася. — Але я їду туди не благати про його гроші чи визнання. Мені потрібно побачити його. Востаннє. Мені потрібно поставити крапку, Ксюш, інакше ця недомовленість з'їсть мене зсередини. Я маю переконатися, що того Романа, якого я покохала, не існує. А якщо він все ж таки захоче допомогти своїй дитині... я не відмовлюся.