Розділ 19.1

Я йшла вулицями рідного міста, не розбираючи дороги. Холодний вітер пронизував до кісток крізь тонку куртку, яку я ледве встигла накинути на себе. Мій старий рюкзак відтягував плечі. На самому його дні лежав той білий, щільний конверт від адвоката. Я фізично відчувала його вагу, ніби там лежала не готівка, а радіоактивний уран, що випалював мені спину.

Мій змучений мозок підкидав спокусливі ідеї: зняти номер у готелі, купити гарячої їжі, квиток на поїзд куди подалі. Але я категорично заборонила собі навіть торкатися тих грошей. Це була плата за моє знищення. Якщо я візьму звідти хоч копійку — я визнаю, що Роман мав рацію, купивши мене як річ. Я краще спатиму на вокзалі, ніж доторкнуся до його подачок.

Але спати на вокзалі не довелося.

Коли ноги вже ледве тримали, я раптом згадала про Оксану. Ми часто працювали на виїзних банкетах, коли я підробляла офіціанткою. Проста, гостра на язик дівчина, яка завжди говорила те, що думає, і знімала крихітну квартиру на околиці.

Коли я постукала в її обшарпані двері, був уже вечір. Оксана відкрила в розтягнутій домашній футболці і завмерла, втупившись у мене широко розплющеними очима.

— Елю? Боже... що ти тут робиш? — вона різко затягнула мене всередину, зачиняючи двері.

Я не витримала. Щойно опинилася в теплі цієї тісної, пропахлої смаженою картоплею кухні, мої ноги підкосилися. Я опустилася на табуретку і просто сховала обличчя в долонях.

Оксана не ставила зайвих питань. Вона мовчки налила мені гарячого чаю, дістала якесь печиво і сіла навпроти. Лише коли я трохи зігрілася, вона важко зітхнула:

— А я ж то думала, ти витягла свій щасливий квиток. Читала новини, бачила ті фотки... Думала: ну хоч одна з нашого болота вирвалася з бідності і відхопила собі мільйонера. А зараз дивлюся на тебе... і бачу, що не дуже тобі пощастило, подруго.

— Це була ілюзія, Ксюш, — мій голос був сухим і хрипким. — Жорстока гра, через яку я втратила своє навчання і шанс стати кимось у цьому житті. Я просто повірила йому.

— От дурненька. Треба було хоч грошей витягти з нього, але бачу, що ти про це не подумала. Ладно, подруго, переб'єшся поки в мене на дивані, — відмахнулася вона. — А там щось придумаємо.

Я підвела на неї червоні від сліз очі, відчуваючи, як горло зводить від гострого спазму вдячності. — Дякую, Ксюш. Я... я ніколи цього не забуду, — мій голос ледь помітно тремтів. — Я не буду тягарем, обіцяю. Знайду роботу, буду платити за частину оренди, купуватиму продукти. Мені просто треба стати на ноги. — Та сиди вже, страждальнице, — хмикнула вона, хоча в її погляді читалося щире співчуття. — Пий чай, поки не охолов.

Наступного ранку я прокинулася з єдиною чіткою думкою: треба жити далі. Минуле вмерло, Роман залишився у своєму ідеальному світі з вагітною дружиною, а мені потрібно було щось їсти. Я не могла дозволити собі зламатися остаточно.

Наступні кілька днів перетворилися на справжнє пекло. Я ходила містом, стираючи ноги в кров, і намагалася знайти хоч якусь роботу. Кав'ярні, магазини, пекарні... Але наше містечко було занадто маленьким. Чутки тут розліталися швидше за вітер, а після того, як моє обличчя замиготіло в місцевих пабліках із підписом "коханка Савчука", двері переді мною зачинялися одна за одною.

«Вибачте, нам не потрібні проблеми», «Ми турбуємося про репутацію закладу», або просто гидливі погляди менеджерів. Вони всі дивилися на мене як на прокажену.

На п'ятий день я повернулася до Оксани абсолютно розбитою. Конверт у рюкзаку ніби глузував із мене, але я зціпила зуби. Я виживу без нього.

— Слухай, Елю, тут таке діло, — Оксана зустріла мене в коридорі, стурбовано заламуючи руки. — Мій двоюрідний брат, Славік... ну той, що в доставці працює. Зламав руку на скейті, ідіот малолітній. А йому кредит за мопед платити. Шеф сказав: або шукай заміну на свій маршрут, або звільняю.

Я підняла на неї втомлені очі, ще не розуміючи, до чого вона хилить.

— Ти вмієш їздити на мопеді? — випалила вона.